Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

– твої однодумці. Непорозуміння руйнує всі принади такого спілкування. Воно переростає у непотрібні і безглузді суперечки, і людина йде додому із ще більш зіпсованим настроєм. До чого це я вів? – Старий почухав бороду. – Ага! – Він окинув Гриню прискіпливим поглядом. – Ти не схожий на людину, яка йде до друзів пити і спілкуватися. Чи просто до друзів. Ти навіть не схожий на людину, яка взагалі йде пити!..

Гриня дивувався чудернацькому старому. „Що там Маркіта мені наговорила? Який же він божевільний?! Ти ба, як викладає, професор!”.

– А на кого я схожий? – механічно спитав хлопець.

– Ти подібний на людину, яку ніхто не чекає вдома, – беземоційно заявив Кутузов.

Грині страшенно захотілося послати подалі старого бомжа. Ще один геній нації знайшовся, подумав хлопець. Психолог! Аналітик! Ми такі розумні, ми все знаємо! Тьху!..

Кутузов вловив переміну настрою співбесідника.

– Ну, ну, не сердись… – доброзичливо мовив він. – Пробач, якщо зачепив за живе.

– Все окей, – відмахнувся Климовський. Він на хвилю затнувся і невпевнено продовжив: – Можливо, ти і правий… Знаєш, Кутузов, я кожний Божий день прокидаюсь з надією, що Сьогодні все нарешті буде добре. Кожний Божий день. І от цього кожного Сьогодні трапляєься щось таке, що не вписується в схему „Добре”. Слухай, е-е-е… Іванович, якщо ти такий розумний, може, ти мені скажеш що це таке робиться? А, Іванович?

Гриня говорив і водночас дивувався собі. „Я теж, мабуть, збожеволів, – думав він. – Базарю з бомжем про високі матерії! Видно вже добряче наболіло… Тьху, щось я розквасився зовсім”.

Кутузов певний час мовчки крокував поруч хлопця. Потім переклав свою незмінну клітчату сумку у ліву руку і поправив на голові потріпану солдатську шапку-вушанку.

– А ти ніколи не думав про те, що якраз Сьогодні все і є добре? – тихо сказав він.

Гриня стенув плечима. Бомж, вочевидь, його не зрозумів. Кутузов пильно глянув на хлопця:

– Гаразд, облишмо це. Є в мене така думка, Григорій… Ти знаєш, що таке Чистилище?

– Ну, так собі… Сім-вісім… – невпевненно сказав Гриня.

– Тоді я поясню, – продовжив старий. – Чистилище – це такий собі перевалочний пункт між Світлом та пеклом. Місце, де вирішується подальша доля Душі. По справах і вчинках. Вам вгору чи вниз, мсьє? – Бомж знову манірно вклонився, але в одну мить став серйозним. – Так от, юначе, вам не здається, що Чистилище – це наша планета? І звідси наші випробування, негаразди, проблеми?

Климовський був вражений міркуваннями бомжа. „Бля, просто спитав, що в світі робиться, а тут такі теорії… І так голова розривається, ще отаке слухати”. Кутузов подивився на хлопця і сказав:

– Бачу, не зовсім зрозуміло… Давай простіше. Як би це тобі сказати, малий… Ну, так якось вже побудований світ, що деяким людям чомусь не щастить. Як правило, хорошим людям. І з цим нічого не поробиш. В даному випадку музику замовляємо не ми.

Гриня ще більше спохмурнів.

– Про музику можеш мені не казати. Сам знаю. Образливо так, Іванович! – Він закурив. – Такі нездари на Сцену повилазили!.. А ти сиди і дрочи думками про записи, радіо, концерти, фестивалі… Бо нема бабла! Нема? Пацан, ну ти сам все знаєш! Тьху!..

Кутузов знову переклав сумку з руки в руку і тихо-тихо сказав:

– Дозвольте вам дати одну маленьку пораду, юначе. Ви, скоріше за все, освічена людина і маєте знати, що практично будь-який осад розчиняється в етиловому спирті… Тобто в горілці. Спробуй позбутися свого осаду з душі подібним чином. Інколи допомагає. А взагалі-то, ти, Григорій, підняв цікаву тему – проблематику… як би це сказати… банальності причин чи що… Банальності матеріальних причин. Напевно, мій соціальний статус теж визначається цією причиною. Але не в тому ракурсі, в якому це тобі подали. Тобі, можливо, вже розповіли солодку історію про гордого рогоносця… Я сам її вигадав. Щоб відчепились пліткарі. Насправді ж все було не так. – Гриня здивовано глянув на старого. – В свій час я відмовився дати хабар. Банальний хабар. Це призвело до того, що на вченій раді одного Інституту тематику моєї докторської дисертації визнали, м’яко кажучи, неактуальною. Залишатися у цьому ВЗО не мало змісту, йти шукати долі в іншому… Теж сенсу не було. Крім своїх знань я нічого не мав і не вмів – от я й тут. Я все продав і перерахував кошти обласній дитячій лікарні. І я не жалкую, Григорій. Я цього свідомо хотів. Я зрозумів, що не титули і не регалії визначають Людину. Не те, що ти їсиш і де ти спиш, а те, що ти думаєш.

– Слухай, Кутузов, – мовив, здивований почутим, Гриня. – А чому ти все це розповідаєш мені?

Старий серйозно подивився на хлопця.

– Бо воно тебе теж не любить, Григорій. А тим, кого воно не любить інколи потрібна підтримка. Добре слово, уважне вухо, спільний погляд. Ніби-то і небагато, але… – Кутузов замислився. – Григорій, воно просто більше за нас. А думка більшості, зазвичай, сприймається як аксіоматично вірна. Хоча це не зовсім так. Не завжди так. І це треба розуміти.

Але Гриня вже нічого не розумів.

– Іванович, хто „воно”? – спитав він, а сам подумав: „Я теж божевільний. Він мене заразив”.

Бомж обвів рукою засніжену вулицю і просто сказав:

– Воно. Місто.

Гриня примхливо подивився на те, що показав Кутузов. „М-да, ми, як то кажуть, приїхали. Місто, виявляється, мене не любить. Абзац. Що ж мені тепер робити? Ай-яй-яй. А він дійсно не дурний, просто схибнутий на нелюбові купи каміння”.

– Містика, – байдуже-ввічливо сказав хлопець.

Старий різко похитав головою.

– Немає ніякої містики, Григорій. Немає містики у тому, що Місто – жива істота. Ми живі і являємось Його часточкою. Отже, і Воно живе. Тебе влаштовує таке примітивне пояснення? Щоправда, часточки у ньому вороже налаштовані одне до одного… От і живемо ми, неначе оточені з усіх сторін невидимими голками. Чого ж дивуватись? Я навіть скажу більше – не потрібно ніякого культу містики! – Бомж перевів подих. – Містика – це лише визначення того, що ми не спроможні зрозуміти та пояснити. Ти ж не знаєш чому воно живе? Хто його оживив? Ось тобі й вся містика… Є речі, Григорій, які треба просто сприймати, а не пояснювати. Не все нам дозволено, юначе.

Кутузов знову здійснив ритуал перекладання сумки.

– А Місто таки живе. І воно, як і пустеля, не любить нікого відпускати. Чи була в