Давид Гроссман - З ким би побігати

поспішали повз неї, і Тамар постаралася стиснутися в маленьку непомітну грудочку. Як би їй хотілося стати колишньою Тамар, якою вона була рік тому. Лежати долілиць на власному ліжку, обклавшись в’язаними і ганчір’яними звірятками, які були з нею із самого народження, притискати до вуха телефонну рурку і дриґати ногами (так робили дівчата у фільмах, і вона теж так робила, нарешті їй було з ким це практикувати), і це було так чудово — лежати і теревенити з Аді про Галіт Едліц, яку бачили, як вона цілувалася з Томом, язик і все таке інше, або про Ліану з хору, якій один чувак зі школи «Боєр» запропонував стати його подружкою, а вона — візьми та й погодься. З «Боєр», уявляєш! Хоч стій, хоч падай! І обидві вони, як і слід, здригаються, тим самим підтверджуючи спільну відданість мистецтву, тобто — Ідану.

Якийсь стариган, спираючись на ціпок, одягнений зі старомодним шиком, кульгаючи мимо, глянув на неї. Його губи здивовано заворушились, немов риб’ячий рот. Тамар побачила себе його очима: дуже юне дівча сидить дуже пізньої години в дуже непідходящому місці.

Вона зіщулилася ще більше. Цей день, її перший день на вулиці, був таким довгим і виснажливим. Але треба встати і зробити ще кілька кіл — для того, щоб хтось, якщо він таки засік її, міг підійти до неї під прикриттям темряви.

Підходили, і чимало. Безперестанку забалакували, пускали зауваження, робили пропозиції. Ніколи ще Тамар не стикалася з такою кількістю непристойностей, ніколи не відчувала такої болісної відчуженості. Дуже швидко вона зрозуміла, що відповідати не можна. Жодним словом. Тільки міцніше триматися за свій рюкзак і за касетник. Дінка, звісно, теж допомагала відганяти прилипал. Коли вона видавала свій утробний рик, навіть найбільший відморожений козел миттю зникав.

Але той, кого Тамар чекала і кого найбільше боялася, не з являвся.

Вона спустилася на Котячу площу[20] і пройшлася між рундуками, освітленими прожекторами, крадькома пригортаючись до індійських сорочок і шароварів, розвішаних на плічках. Вона дуже любила цю площу, дарма що Ідан і Аді вирекли, що це «Пікаділлі для бідних». Вона пройшла повз ряди з кальянами, ароматичним надіб’ям та барвистими камінцями, приміряла бухарські тюбетейки, і череватий крамар посміявся з нею разом з її видовженого ашкеназького черепа. Один хлопчина — як він запевняв, найкращий спец у світі — запропонував написати її ім’я на рисовому зернятку, і Тамар сказала, що її звуть Брунгільда. Красунчик у коротких штанах, з тюрбаном на голові, сидячи просто долі, старанно наносив на дівчачу ногу малюнок для татуювання. Тамар постояла, спостерігаючи і трохи заздрячи. Потім змусила себе пройти ще туди-сюди між рундуками, вдихаючи тонкі пахощі курива і хмарок «травички», що здіймалися то тут, то там. Прикинулася, що вивчає рундук зі свічками всіляких форм і забарвлень, сподіваючись, що легкі мурашки, які забігали в неї по спині, свідчать про те, що хтось вивчає і її. Проте, обернувшись, нікого не побачила.

На сусідній вулиці Йоель Моше Саломон давали виставу: дівчина десь її віку в квітчастій в’язаній шапочці, з-під якої виглядали золотисті кучерики, тримала в руках дві мотузки. До кожної мотузки було прив’язано по шматку охопленої вогнем тканини, і вона танцювала з ними, виводячи в повітрі палаючі узори. До стіни однієї з крамничок прихилилася друга дівчина, відбиваючи ритм бубном.

Танцівниця так сконцентрувалася на русі своїх мотузок, що Тамар ніяк не могла відірвати од неї очей і відійти, зачарована її цілковитою зосередженістю, добре знайомій їй самій. Тамар хотілося подивитися, як це виглядає збоку — коли ти весь обернений усередину. Що з твоєї істоти віддано стороннім поглядам? Блакитні очі дівчини невідривно рухалися за двома маленькими смолоскипами, а брови піднімалися й опускалися з дитячим подивом, і Тамар подумала, що в цьому вони схожі, бо вона теж «співає бровами». Два маленьких смолоскипи перетинали нічне небо, в них було щось зворушливе, проникливе, безнадійне.

Раптом Тамар згадала, де і заради чого вона тут. Не сходячи з місця, вона обережно й уважно роззирнулася. Вона не знала, кого шукає, але припускала, що це чоловік, молодий хлопець. Принаймні, вона чула саме про хлопців. Один з них повинен підійти до неї на вулиці і запропонувати піти з ним — звичайно, за умови, що спочатку вона витримає випробування, тобто доведе, що подобається публіці. А Тамар знала, що іспит вона вже витримала, це було її головним і єдиним досягненням цього дня.

Дівчина з мотузками в самозабутті відкрила рот, оголивши білі зуби. Рухи її прискорювалися разом з наростаючим ритмом бубна. Погляд Тамар обережно перебігав з однієї людини в натовпі на іншу. Там було чимало молодих чоловіків, але вона не змогла вирішити, чи дивиться хтось із них на неї якось інакше, з особливим виразом. Двоє малоліток із стрижкою «попільничка» несподівано випірнули з натовпу і крикнули щось просто в обличчя танцівниці. Це були навіть не слова, а якісь тваринні вигуки. На мить дівчина ослабила увагу, і мотузки, сплутавшись, безпорадно впали на землю. Дівчина сумно стягнула в’язану шапочку, розсипавши золоті кучері. Дуже повільним рухом вона витерла з лоба піт і залишилася стояти, розгублена, немов її розбудили посеред сну. Публіка в один голос зітхнула і розійшлася, і ніхто не заплатив за всі її старання. Тамар підійшла і поклала в шапочку п’ятишекелеву монету, одну із зароблених за цей день, і дівчина втомлено усміхнулася їй.

Сіонська площа на іншому кінці вулиці теж жваво пінилася народом. На майданчику біля банку хлопці каталися на скейтборді. Співати там було неможливо, бо несподівано насунули брацлавські хасиди, на даху їхньої машини динамік надривався хасидськими мотивами. Тамар влаштувалася біля банку, притиснула до себе Дінку і зіщулилася, очі її уважно перемацували площу. Неподалік крутилися молоді хлопці, від них виходила якась метушлива тривога — на зразок металевого дзижчання, що ганяло їх туди-сюди якимись непомітними, але чітко викресленими лініями високої напруги. Хлопці з’являлися і зникали, ніби гарячково розшукуючи щось. Іноді один з них підскакував до бороданя, що стояв