Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Україну, яка брикається і не хоче відірватися від патріархальної відсталості, — вперед, на шлях прогресу; це також дозволяє їй критикувати розгул псевдо-елітарності у столиці. Кілька разів у романі Кононенко розкриває, що українці, які приїхали до Києва, копіють [так в оригіналі. — Прим. верстальника] столицю України так само, як кияни — Захід. Невпевненість, що її відчувають ці київські інтелектуали, схиляючись перед Заходом (чи Москвою), вони передають тим українцям-провінціалам, які намагаються влитися в київську громаду. Хоча Чеканчук видається Мар’яні інтелектуально і фізично привабливим, вона вбачає у ньому забагато такого, що є в ній самій (пам’ятає вона в тому числі і про підлеглість її як українки світові), і, таким чином, має відкинути його, прагнучи дистанціюватися від цієї складової її особистості.

Зустрівши Анатолія, Мар’яна розуміє, що здебільшого ця елітарність (у тому числі і її власна) лише ховає комплекс провінційності, що ним жителі заражають постколоніальне суспільство, і вона почасти зізнається в коханні до речей, позбавлених елітарності, бо вони — автентичні. Тим не менше, її відносини з Анатолієм скінчилися нічим, коли дівчину вбили в селі і вона впала жертвою безглуздого злочину. Загинув жорстокою смертю і Анатолій — місцевий житель, вважаючи, що Анатолій несправедливо розподіляв гроші Фонду, зарубав хлопця. Мар’яна та Анатолій мали б утворити ідеальну пару — підкована, розумна і харизматична українська жінка зі зв’язками на Заході і талановитий, чесний український чоловік, закорінений у вартостях свого краю; і обидва вони працювали на благо майбутнього України. Змушуючи героя і героїню померти в романі, Кононенко показує, що пострадянське українське суспільство не готове до такої спілки — не готове зробити крок у майбутнє. Західний матеріалізм розбещує це розтріскане суспільство і дає поштовх такому жахливому повороту подій, але насправді українське суспільство унеможливлює цю пару і таким чином сповільнює свій розвиток.

Виразна присутність Заходу в прозі письменників-вісімдесятників зводиться у творах Забужко і Кононенко до певної мети. Вона означає можливий вплив на їхніх літературних героїнь, коли ті формують свої нові ідентичності, виступаючи потенційним джерелом прогресивних ідей; з іншого боку, Захід служить моделлю, яку ці героїні можуть обрати або й ні, щоб відтак її дотримуватися. Він використовується як свого роду антипод, на тлі якого у цих творах часто підкреслюється зворотна орієнтація українського партнера. Що ж до стосунків, то це дозволяє українкам принагідно підшукати партнера за кордоном. Можливість вийти заміж за жителя Заходу і «втекти» з України кілька разів спливає темою цих літературних творів. Однак, як було у випадку з українськими колегами, з’ясовується, що західні персонажі чоловічої статі в прозі Забужко і Кононенко такі ж несумісні з героїнями романів.

Обидва аналізованих тут прозових твори Кононенко пропонують кілька прикладів цієї несумісності. У «Special Woman» Heля Тимченко, фінансово занехаяна жінка, яку її чоловік соромився на публіці, погоджується зустрітись із Юреном, данцем, який прагне познайомитися з освіченою жителькою Східної Європи. Завітавши до нього в Данію, вона почуває огиду до його наївності, його практичної педантичності і скнарості: на першому побаченні він чомусь не веде її в дорогий ресторан. Його інтерес до України зводиться до тицяння пальцями у частини тіла Нелі і прохання назвати їх еквівалент російською та українською мовами. Мар’яна з «Імітації» була заручена з американцем Джеррі Бістом, який, своєю чергою, був її начальником у «Gifted Child International» і захоплювався «третім світом інтелектуалів» — колом, до якого належала Мар’яна. Та Біст планує повернутися до США, і стає зрозуміло, що Мар’яні він був потрібен тільки тому, що був її працедавцем. Кілька разів Кононенко показує, як київські інтелектуали, що працюють на Біста, вражені його грошолюбством. Його здатність розділяти приватне й суспільне життя здається дивною й бездушною. Хоча українці в романі Кононенко і збурені такими західними вартостями, більшість вважає, що талановиті діти України мають їхати з країни, щоб вчитись і жити на Заході; і Мар’яні, і Ларисі вдається полагодити цю справу зі своїми синами. Син Мар’яни Джордж (Юрій) лишається в Англії і відкидає своє українське коріння та вартості. Син Лариси Ярослав живе у Франції, де його опановує жадібність до грошей, проте врешті-решт він вертається жити в Україну; за словами нараторки, цьому юнакові випадає на долю одне з трьох — бути кримінальним елементом, дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, або воїном «славного» українського війська.

Жінка-інтелектуалка Забужко теж розглядає, а потім відкидає західних чоловіків як можливих партнерів. Юнак, якого вона зустрічає в Кембриджі, підвернувся їй занадто випадково, щоб із ним можна було крутити любощі, і не має трагічного світогляду, властивого її землякам. Випещений голландець, який купує їй гарне вбрання, пропонує одружитися з нею, але вона відмовляється, бо ж почуває себе в цих стосунках як повія. Для героїні Забужко саме її «українськість» заважає дівчині зв’язати свою долю з представником Заходу.

У всіх цих творах жінки, які виходять заміж за жителів Заходу з інших, аніж кохання, міркувань (зазвичай це другорядні персонажі, як-от Галя в «Імітації») стягують на себе зневагу героїнь-інтелектуалок і зображуються радше неґативно. Те, що вони врешті-решт відкидають ідею про жителя Заходу як можливого чоловіка, доводить наявність у характері цих героїнь важливої складової їхньої особистості, яка випливає з їхнього походження. Вбачаючи в цих людях чужинців, інших, вони можуть краще визначити свою власну самість. Ці персонажі, які зберігають свої зв’язки з Україною, зображені як позитивні в порівнянні з тими, хто зрікається свого коріння. Ця вірність Україні, яка коливається в межах самості українки-інтелектуалки, змушує її шукати компроміс між впровадженням нових, прогресивних, а також ліберальних західних вартостей і дотримання вірності своїм предкам і виконанням давнього обов’язку «служити Україні».

Цю невдачу українки-інтелектуалки у пошуках чоловіка вивчала Ніла Зборовська. У своєму дещо дивному панегірику-есе про покійну Соломію Павличко Зборовська і собі пристрасно підтримує її тезу, що Україна — це, у своїй суті, «жіноча» земля. Вона кілька разів натякає на те, що влада чоловіків на цій землі добігає кінця; всі чоловіки в Україні вимруть і позалишаються самі жінки, які й запропонують, нарешті, країні вихід з її вічного страждання[130]. Есе Зборовської є післямовою до її власної монографії про українську письменницю зламу століть Лесю Українку, де Зборовська чітко намагається провести паралелі між фемінізмом раннього