Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

тобі знайшла? Мені подобається, що в тебе, незважаючи на твоє бездарне життя, збереглися слух і смак. Ти не відбувся, так, але ти разом з тим нічого з себе не корчиш, нічого не імітуєш, і це також досить рідкий дар… А ще мені подобається урвище, над яким стоїть твій будиночок. І на вершині пагорбу Монмартр я не відчула того, що відчула біля гнилого паркана в твоєму садочку…[127]

Одна з головних тем «Імітації», як видно з назви натяків, є спроба відрізнити правду від омани — викрити те, що є імітацією. Провінціал Анатолій є ковтком свіжого повітря для киянки Мар’яни, яка вже дивиться з презирством на коло, до якого вона належить. Анатолій є зразком справжнього інтелектуала, ще не зіпсованого західними впливами, а також претензійністю й штучною елітарністю столиці. Це риси, що їх вона зауважила в собі; хоча героїня стверджує, буцімто понад усе цінує гроші, і заявляє, що єдиний спосіб врятувати талант полягає у втечі на Захід, вона також розуміє, що існує чистота, не зачеплена його впливом. Вона каже Анатолію, що музика звучить краще у його занедбаній квартирі, ніж у її вульґарному столичному помешканні. В Анатолієві вона бачить частину себе, яку вона дозволила поступово втратити в пострадянській Україні.

Попри їхні спроби, ці вигадані українські жінки-інтелектуалки, врешті-решт, не входять в ідеалістичну спілку зі своїми колегами-чоловіками. Жінки або розчаровуються у цих чоловіках (як у випадку з головним героєм Забужко), або ж ці жінки самі не хочуть приставати на таку спілку (як у випадку з Мар’яною), бо ж з них не вийде нічого путнього. Навіть у пострадянській Україні, де українська еліта ймовірно отримає можливість вільно розвиватися, до таких спілок не доходить. Цих чоловіків годі поставити поряд з цими жінками. Образи українських чоловіків-інтелектуалів, як головних героїв, так і другорядних персонажів, в обох творах Забужко і Кононенко говорять про неможливість таких спілок.

Кілька разів протягом її роману Забужко згадує певні неґативні риси, на її думку, притаманні українським чоловікам. Вона описує пострадянську Україну як країну, що складається з невдах:

але вдома, в твоїй бідній забембаній країні — країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лише однією мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів…[128]

Пізніше вона розповідає історію її київської подруги Дарки і чоловіків у її житті. Перший чоловік Дарки одружився на ній, щоб оселитися в столиці, а тоді швидко кинув її після закінчення університету; коли вона зійшлася з другим чоловіком, то довелося робити аборт і, як наслідок, виникли гінекологічні проблеми; а її третій чоловік був якоюсь полохливою вошею. Подібно до героїнь Кононенко, Дарка була інтелектуалкою, яка зводила кінці з кінцями, перш ніж отримати посаду в американо-українському фонді. Та, пропрацювавши на новому місці всього три місяці, вона загинула в автомобільній аварії.

Художник Микола мав бути винятком із цього народу чоловіків-невдах. Головній героїні Забужко не випадає вчити його української мови, і він є «переможцем» — першим чоловіком, ініціативу якого вона поважає. Проте, як кожен український чоловік, Микола наділений тими традиційними неґативними рисами, які виробилися за роки колоніального існування, і йому не до снаги поважати наратора як рівного. Як слушно зауважує Марина Романець, «авторка бачить коріння підпорядкування жінок не тільки в жіноненависництві її суспільства, але й у підпорядкуванні чоловіка колоніальній і тоталітарній владі, яка вихолощує їх і таким чином включає колонізованих в уже існуючі гендерні відносини. У цих умовах авторитарні репресивні практики переорієнтовано проти жінок, і вони точно відтворюють колоніальний сценарій влади та підпорядкування»[129]. Крім того, Микола сповнений апатії і боїться різких змін. Він не довіряє інстинктам головної героїні і боїться взятися за здійснення планів, які вона будує щодо них обох. Врешті-решт, відносини між цими двома представниками української «еліти» руйнуються; новому поколінню вільних українців не судилося з’явитися. Героїня Забужко не може знайти собі супутника життя серед своїх земляків.

Жінка-інтелектуалка в «Імітації» Кононенко теж не може знайти людей, яких би вона поважала й любила і які б цінували її саму та її інтелектуальні амбіції. Українські чоловіки-інтелектуали в її романі мають ті самі недоліки, що й інші українські чоловіки; одну з таких вад — провінціалізм — підкреслено в цьому романі. Її героїні-жінки — енергійні столичні жительки і призвідниці, що ставляться з презирством до «відсталих» сільських цінностей і традицій. Сашко Чеканчук — письменник і колишній геолог, який колись зустрічався з Мар’яною Хрипович, головною героїнею роману. Їхні стосунки розвалюються, бо вона, народжена в сім’ї столичної еліти, не захотіла принижуватися до традиційного звичаю українського села: наречений має формально познайомити наречену зі своїми батьками. Мар’яна каже Сашкові, що він почасти талановитий письменник і непоганий коханець, але «в житті та в роботі банальний, як малинове варення в мідній мисці!» — зневажливий натяк на його провінційне коріння. Раніше Сашко був заручений з Ларисою Лавриненко, яка в такий спосіб лише прагнула звільнитися від столичного снобізму своєї матері. Так само Лариса була не в захваті від Сашка, «з яким кохалася тільки з любові, і ніколи — для поглиблення жіночої сутності». Інший чоловік-інтелектуал, Сашко Риженко, в цьому романі змальований як персонаж слабкіше, але те, що і його теж звуть «Сашком» (але такий Сашко, що має київське елітне походження) і те, що він також є колишнім коханцем Мар’яни, показує, що для Мар’яни чоловіки-інтелектуали, які оточують її в ґетто київських еліт, по суті, взаємозамінні і однаково неповноцінні.

Те, що чоловіків Кононенко зазвичай змальовує вихідцями з села, а жінок — з міста, підкреслює роль жінки-інтелектуалки як лідера, яка тягне