Кирило Круторогов - Бомбардир

– зателефонувати до дочки. Був у неї колись бойфренд, чий батько служив у тому відомстві, де я міг дістати необхідну інформацію.

Було близько третьої дня, коли я набрав її номер. Софія відгукнулася не відразу. Коли нарешті прорізався її сонний голос, я відразу ж запропонував зустрітися: треба поговорити.

– Ну-у, може…– протяжно мовила вона.– А як щодо суші?

– Дитинко, ти ж знаєш, це не моє!

– А до чого тут: твоє, не твоє? Повно закладів, де їх подають у будь-яких комбінаціях. До речі, тут у нас просто під боком «Танукі». Там і побачимось.

– Може, десь у центрі? – попрохав я.

– Тату, хто має проблеми? – відрізала дочка.– Якщо тобі дуже треба, приїдь прямо туди години за дві. Я щойно продерла очі, а в мене ще неміряно справ…

Вибору мені не лишалося. Тому в районі п’ятої я вже їхав у бік Дарниці. Година пік, набитий під зав’язку задушливий вагон метро, потоки людей у переходах – хода втомлених, замкнених облич. Дихаючи, як загнаний кінь, я ледве вибрався на поверхню.

Софія не була б собою, якби не спізнилась. І то добре, що всього хвилин на сорок. З’явилася вона, як завжди, раптово й уже тоді, коли я остаточно змерз і втратив надію. І, зрозуміло, зі спецефектами – така вже в неї манера з раннього дитинства. Демонстративна вдача, але при цьому відкрита, безпосередня і, мабуть, навіть занадто щира. У діапазоні від торнадо до тихого затону. На додачу – янгольська зовнішність і гострий, як бритва, язичок. Колись вона збиралася податися в акторки, але Господь уберіг. Жодної подібності до батьків у ній не спостерігалось абсолютно.

– Олексію Петровичу! – гримнув за моєю спиною залізний голос.– Чого стоїмо, вагаємось?! – Я мимоволі здригнувся.– Могли б уже зайти, розташуватися, зробити замовлення. Я ж голодна, як акула!..

Соня з ходу цьомкнула мене в щоку й потягла в ресторан. Цілком зручний столик знайшовся в далекому кутку, і вона відразу вчепилась у меню.

– І який сьогодні бюджет нашого обіду, тобто вечері? Прийнятний? То давай, клич офіціанта!

Коли ввічливий хлопчик наблизився до нашого столу, Софія стала тицяти пальцем у меню:

– Отже, так… Хочу оцей салат, оцей рол і оцей… Він із сиром «Філадельфія»? Точно? Мені два такі. А питиму я чай… Ні! Може, фанту… або фреш? Батьку, ти що п’єш?

Я навіть рота не встиг розтулити, як вона заявила:

– Ні, мені все-таки квітковий чай, а моєму… е-е… супутникові – американо з вершками, він любить. І малинову панакоту. Тату, обирай!

– Гм. Мені, мабуть, тільки американо…

– Ти хіба ніколи не бував у суші-барах? – запитала Софія, коли ми залишились удвох.

– Якось не траплялося.

– І не вмієш їсти паличками? – на її почервонілій фізіономії відбилося непідробне здивування.

– Ні, звичайно.

– Агов, молодий чоловіче! Перепрошую! – гукнула вона вслід офіціантові.– Нам ще й навчальні палички! Бу-ла-а-аска! І ще один салат і рол…

– Ти здуріла! Що ти з мене робиш ідіота?

– Вік живи – вік учись! – Вона захихотіла тоненько, як примхлива фея.– Не вийде в тебе – сама впораюся…

– Скасуй моє замовлення, прошу тебе!

Вона все ж таки пройнялась і знову загукала: «Чекайте, молодий чоловіче!»,– змусивши офіціанта ще раз повернутися…

– Ну, як життя? – запитав я, коли вона нарешті перестала дуркувати.– Скільки це ми не бачились?

– Чимало… А життя йде чудово. Складаю заліки. Новий рік – у Львові з друзями, потім сесія, потім зимова практика…

– Уже вирішила де?

– Розумієш, яка штука, тату… Я, власне, сподівалася, що ти мені просто поставиш редакційну печатку в папірець – мовляв, пройшла, та й по всьому.

Я тільки подивувався такій нахабності.

– А як щодо того, щоб усерйоз попрацювати в редакції?

– Ну я ж не кажу, що зовсім не буду з’являтись у «Території»,– Софія ображено надулася.– За кого ти мене маєш? Я й зараз підпрацьовую перекладачкою. Але, замість того щоб займатися всілякими дурницями, я могла б із більшою користю витратити час. Тому й сподівалася на твою допомогу. Тобі сподобається, якщо я заради якоїсь паскудної печатки три тижні буду на побігеньках у старого пузатого збоченця?

– Ти це кого маєш на увазі?

– Твого шефа, ясно.

Я з цікавістю глянув на неї.

– Чи мені попрохати маму? Вона без проблем домовиться з дядею Володею, той усе зробить за дві секунди. Але мені чомусь здалося, що для тебе це взагалі не проблема…

Я уявлення не мав, хто такий «дядя Володя», і знати не бажав. Дівка намагалася маніпулювати мною, і слід було дати їй зрозуміти, що я її розкусив.

– Добре,– зітхнув я.– Завтра ж поговорю з начальством, про результат повідомлю. Але давай по-чесному: послуга за послугу…

– І чим же тобі може прислужитись убога студентка? – насторожилася Софія.

– Для тебе це суща дрібниця…

– Ну?

– Як там твій бойфренд?

Питання явно заскочило її зненацька.

– Який саме?!

– А в тебе їх багато?

– Статистику не веду. Але відразу тебе розчарую: серед них – жодного футболіста… Давай, викладай, що там у тебе?

Тут з’явився офіціант із замовленням, і я не встиг договорити. Соня люто накинулася на свої роли й салати, віртуозно працюючи паличками. Сьорбаючи досить посередню каву, я немов збоку роздивлявся власну дочку. І знаєте що в мене крутилось у голові? Оце воно, єдине моє дитя, у якому половина моєї власної крові. Море чарівності, вічний вітер у голові. Вона їсть казна-що, живе життям, про яке я не маю ані найменшого уявлення, кепсько вихована, батько для неї нічого не означає. І з кожним днем часу, відміряного нам із нею, щоб любити одне одного, дедалі меншає. Певно, я старію…

– Ну то що в тебе сталося, тату? – повторила вона, відсуваючи спорожнілу чорну тарілку й гнучким рухом простягаючи руку по фаянсовий чайничок.

– Ти можеш зв’язатися з Олегом Яневським, щоб він спробував з’ясувати в батька подробиці однієї справи, пов’язаної з його відомством?

– Просто зараз?

– Бажано.

– О’кей, без проблем!

Софія енергійно потицяла наманікюреним нігтиком у дисплей свого смартфона й за кілька секунд проказала:

– Алло, Олежку?! Привіт, дорогенький! Як справи? Сесія? Ага, і?.. Ну так, і в мене завал…– Вона з острахом глянула на мене й махнула рукою, мовляв, не звертай уваги, пусті балачки.– А ти де зараз? Ну-у… Слухай, не хочеш із нами перетнутися? З нами – це зі мною й моїм предком. Ага, ми зараз у «Танукі», вчу його користуватися паличками… Підтягайся, побалакаємо… є дещо важливе…

Олег, у минулому однокласник дочки, не змусив