Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

Коли вона не поводилася, як добровільна полонянка, Мама була з нами все завбачливішою та уважнішою. Щоранку вона поверталася після купання з букетиком квітів, який ставила на столі біля наших ліжок, іноді вона доповнювала їх записочками, цитатою з котроїсь із прочитаних книжок або ж із однієї з її прекрасних поезій.

Цілими днями вона або залишалася в обіймах Тата, або ж обіймала мене. Щоразу, коли я проходив повз неї, вона ловила мою руку та притискала до грудей, аби я міг почути, як б’ється її серце, аби прошепотіти мені щось приємне, розповісти, яким я був, коли був маленьким, про свято, що вони влаштували просто в палаті клініки того дня, коли я народився, про скарги інших пацієнтів на музику та галас, що тривали цілу ніч, про вечори, що вона проводила танцюючи, аби мене заколисати, про мої перші кроки, які я зробив, аби схопити Мадемуазель за чубчик, про мою першу брехню, коли звинуватив Мадемуазель у тому, що вона напісяла в моєму ліжку, — аби просто розповісти, яка вона рада бути зі мною. Раніше вона ніколи нічого такого мені не казала, і те, що вона розповідає історії про те, чого я не пам’ятаю, мені дуже подобалося, хоч в її очах інколи було більше меланхолії, ніж радості.

В Сан-Хосе мешканці селища влаштовували велике свято, що тривало цілий день. Вранці вони почали прикрашати велетенську дерев’яну скульптуру Діви Марії букетами квітів, це було просто фантастично. Цілі родини приходили, несучи повні руки квітів, червоних і білих троянд. Вони клали їх біля підніжжя статуї, так поволі організатори свята сплели їй червону сукню з білими мотивами та білу накидку з червоними мотивами. Звучить неймовірно, але це треба було бачити. Уявіть, вранці був лише дерев’яний каркас із головою, а ввечері Богородиця була вже одягнута та напахчена, готова до свята, як і всі навкруги. Цілий день на всі боки стріляли петарди, чути було аж у долині, спершу я від цих звуків підстрибував, це нагадувало війну, як у кіно, але, здається, ніхто взагалі не хвилювався. Тато сказав, що іспанці — то справді воїни свят, і мені така битва сподобалася, в ній були квіти, петарди та сангрія. Протягом дня вулиці містечка наповнювалися родинами в традиційних костюмах, люди приїздили з цілої долини і навіть з іще віддаленіших місць. Від дідуся і до онучки — всі були переодягнені за модою початку минулого століття, ніби немовлята, котрим можна носити платтячка з кольоровим мереживом, це було пречудово. Щоб долучитися до такого войовничого свята, Мама купила нам такі ж костюми, аби ми могли розчинитися в натовпі та його звичаях. На відміну від пропозиції одягнути костюм морячка, ідея одягнути блискучу жилетку, шаровари та білі мокасини мене потішила, тому що ти ніколи не маєш смішний вигляд, якщо одягнутий, як усі навколо. Мама змогла помістити своє шалене волосся під хустину з чорного мережива та одягнула пишну білу сукню, ніби королева з підручника історії. їй направду було жарко в такому костюмі, тож вона без упину махала віялом з чорної тканини, на якій були намальовані метелики. Вона махала ним так швидко, що здавалося, ті метелики можуть полетіти в будь-який момент. По обіді вулиці заповнили іспанці в костюмах, які поважно прогулювалися, бо для них те свято також було і чимось серйозним. Вони пишалися та раділи, і я подумав, що з такими fiestas вони на те мали всі підстави.

Коли стало темно, на вулицях запалали багаття та смолоскипи, вони освітлювали танці та танцівників. На площі неподалік від церкви біля підніжжя Діви Марії місцеві приготували таку величезну паелью, що були потрібні довжелезні граблі, аби дотягнутися до рису, що булькав посередині. Всі пригощалися просто посеред знаменитого безладу та сідали хто як за столами на лавах, усі змішалися, тому що paella — це як fiesta, хитромудра суміш усього з казна-чим. Аби відсвяткувати кінець трапези, вони організували феєрверк, який стріляв звідусіль: з дахів будинків, з гір на горизонті, з човнів на озері — стріляло з усіх боків, стіни міста забарвлювалися в кольори різнобарвних букетів блискавок, і потім небо стало таке світле та освітлене спалахами, що здавалося — то білий день. І раптом усюди настала глупа ніч, ніби вона й собі долучилася до цієї прекрасної війни, і саме в цю мить я побачив, як течуть сльози у Мами під мантильєю, сльози текли безперервно, вони падали на її бліді круглі щоки, потім спускалися на краєчок губ, а звідти вже крапали на землю, перед тим затримавшись на гордовитому підборідді, що тремтіло.

Після феєрверка велика та вродлива пані, одягнута в червоне та чорне, піднялася на церковну паперть та почала співати про любов, вона була серцем свого оркестру. Аби співати голосніше, свої слова вона відправляла просто в повітря, простягаючи руки до неба, її пісні були прекрасними, можна було подумати, що вона зараз почне плакати, аби ще краще виразити їхній смисл. Потім вона почала співати веселих пісень, всі плескали в такт, пританцьовуючи, атмосфера була електрично-магічною. Ніби маріонетки, силуети крутилися, аж паморочилося в голові; як дзиґи, в різнобарвному тумані оберталися спідниці; танцюристи рухалися, ніби іграшкові, та підстрибували у своїх балетках. Дівчатка були одягнуті в мереживо світла, в них була матова шкіра та великі чорні очі, вони нагадували ляльок з музею та були страшенно красиві, особливо одна. Я весь час на неї дивився, не міг дивитися ні на що інше, крім її зачіски, високого чола та рожевих щічок. Вона була тут, просто переді мною, сиділа на лаві, тихо помахувала своїм віялом і сама до себе усміхалася, водночас мені здавалося, що вона сидить десь на іншому краю світу. Оскільки я на неї витріщався, наші погляди таки зустрілися, і я закам’янів, закляк, ніби статуетка, поки всередині мене все довго та ніжно тремтіло.

Перед північчю натовп відійшов і став у коло, аби звільнити місце для танцю. Пари одна за