Надія Біла - Крута компанія

— Хочеш — плач, — Олег витягає ноги, стегна виїжджають з крісла, він голову кладе на спинку, дивиться в стелю. — Я за Натахою теж плакав. Прямо вголос! Ми що, не люди? Мені не соромно. Плач, я нікому не скажу.

Дімка посміхається. Похмуро дивиться на Олега мокрими очима, але сльози на щоки не вибігають, залишаються в носі.

Коли вони почали тусити в сьомому класі, Олег моментально виростав зі шкільного одягу. На ньому все лізло по швах: штани, сорочка, навіть кроси. А Дімка був щуплим, довго не ріс. Він почувався спокійніше поряд із величезним Олежиком, хоча якщо доводилось битися, Дімка завжди висувався вперед. Його кулачки були вправнішими за Олежчині кулачища. Той трохи незграбний, але міцно врослий у землю. Олежик — Дімчина гавань.

— Кажу тобі, — Олег потягується, запиває позіхання коньяком, — варто їм прохавати, як ми їх кохаємо, усе — триндець, вони вважають нас слимаками.

— Я їй ніколи не казав, що люблю.

— Тоді не знаю. Вона здогадалася? — Олежик видає смішок, сповзає на підлогу, ближче до Діми. — Дімон, зустрінеш іншу, ще кращу. Поглянь, які навколо красуні! Їх повно.

— Я не розумію чому, — він стискає голову руками. — Не бачу причини.

— Сука, ось тобі причина, — відмахується Олежик, хоча знає прекрасно, у чому справа, просто не хоче прокручувати ножем у Діми в рані.

— Так, — повторює Дімка, розуміючи про ніж і про дружбу. — Дякую, Олежик.

Сотник має нормальну квартиру, гроші й навіть цього вершкового собаку. Дімка пам’ятає його цуценям, що копирсалося в траві за Мілчиним будинком.

Інакше кажучи, Сотник має життя. Нор-маль-не. Так само, як Міла. Подібне притягує подібне. Їх цього вчили на тренінгу по роботі з клієнтами. Не пропонувати людині товар, який вона не може собі дозволити.

Цілий день у школі не знаходиш собі місця. Уроки тривають вічно, а стілець — гаряча пекельна сковорідка. Хімічка вибухає гнівною тирадою, тому що ти вперше за два роки сказала, що не готова до уроку. Чесно сказала, як доросла людина. А вона давай згадувати кожного довбаного лузера у вашому класі, і тебе до них зарахувала, до тих, хто «ніколи нікуди не поступить».

І ти змушена мовчки сидіти й винувато кивати, начебто каятися і погоджуватися. Мерзенний характер цієї злюки всім відомий. Вона потім валитиме тебе з принципу, чіплятиметься до джинсів, навіть чорних, зачитуватиме, як лак руйнує нігті і з чого насправді роблять дешеву косметику. Та звідки їй знати, скільки коштує твоя туш? Можна просто подивитися на її чоботи, щоб прикинути, чим вона фарбує губи.

Мірка тримає тебе за руку або гладить по коліну. «Просто все у твоєму житті тепер міняється, — повторює вона. — Ти скидаєш стару шкірку. Ти перетворюєшся».

А ти зараз навіть Мірку трошечки ненавидиш. Поки вранці ти їй розповідала про вчорашній день, якимсь дивом історія справді перетворилася, хоча ти нічого не вигадувала, ніяк не прикрашала. Вийшло, що після суші ви опинилися в затишній кімнаті, освітленій червоними вогниками, де кохалися так само красиво, як годиною раніше сиділи в ресторані.

— Я нічого такого не відчула, Мірко, — шепочеш ти їй на математиці. Клас заповнений синусами, косинусами і котангенсами, як зірками в далекій галактиці. Вони — картинки на дошці, що вашого життя ніяк не стосуються.

— А з Дімкою відчувала?

— Так! — і розумієш, що сказала занадто голосно, втягуєш голову в плечі, чекаєш на зауваження, але математичка лише суворо глянула у твій бік. — Тільки з Дімкою в мене нічого не було.

— Я вперше теж не в’їхала, через що весь цей галас, — серйозно говорить Мірка. — Лежала й переживала, чи заливаю я кров’ю ліжко і що буде, якщо кров не зупиниться.

— А в тебе йшла кров?

— Ну, якась там плямка була, мікроскопічна, — гмикає Мірка. — Я ж тоді ще на фізрі здерла лікоть, пам’ятаєш? Може, то від нього… Але суть не в тому. Це все в нашій голові, розумієш. Матусі носяться з нашою цнотою, наче вона не наша, а їхня. А яка від неї користь, га?

У тебе куточки губ опускаються, ти знизуєш плечима.

— Отож! — шепоче Мірка. — Мені піпець як було боляче вперше, — ваші голови лобами майже торкаються зошитів. — А тепер я спокійно зустрічаюся з Юрком, сплю з ним, гуляю. А ти тепер із Сашком так само! Ти доросла. Радій!

— А раптом він мені більше не подзвонить? — хвилюєшся ти.

— Подзвонить. Він же в тебе закоханий. Сотник, прикинь. У тебе!

І в цей самий момент від Сашка приходить есемеска. Вібра вимкнена, а ти якось почула — серцем, мабуть:

У суботу зустрінемося, лисичко?

Мірка все ж має рацію.

Ви вирушаєте до когось із його друзів додому. Трикімнатна квартира, а в ній купа народу. Ти випиваєш маленьку пляшечку пива й більше не можеш собі дозволити — пиво сильно пахне. Сашко крутиться серед гостей, іноді він пропадає з очей, а коли знаходиш його поглядом, знову думаєш, який же він красень!

Одна п’яна дівчина від тебе не відстає. Розповідає нібито про