Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

який вони тоді дивилися з гордістю так само, як сьогодні на Путіна, оскільки націонал-більшовики будували «російську» наддержаву. Для декого з них Сталін був «абсолютним фашистом» у «відродженні російської національної влади шляхом внутрішньої регламентації та зовнішньої експансії»[175]. Зростання націонал-більшовизму за Сталіна посилювало привабливість СРСР в очах ще недавно вороже налаштованих до комунізму російських емігрантів, які воліли, так само як і Путін, ігнорувати його масові злочини проти людяності, уславлюючи його просування до російської наддержави. Лакюр пише: «Навіть найбільший російський націоналіст не зміг би знайти вади в радянському комунізмі у 1950 році, якщо йдеться про патріотичний пафос»[176].

Зростання офіційного та неофіційного російського націоналізму неминуче винесло на поверхню громадської думки співчуття до білогвардійців — вперше у часи «перебудови», а вдруге на початку XXI століття, що помітно в історичних реконструкціях Ігоря Ґіркіна та популяризації таких білих емігрантів, як Іван Ільїн, з боку Путіна. Виказувати ностальгію і прагнути перекинути мости до націоналістів-емігрантів у Радянському Союзі дозволялося лише росіянам; українських націоналістів-емігрантів продовжували таврувати, називаючи «буржуазними націоналістами» й «нацистськими колабораціоністами» аж до 1990 року, передодні розпаду СРСР.

У 1982 році ностальгія за білим рухом вперше проявилася у радянському кіновиробництві таким чином, що «білі офіцери дедалі частіше стають зразками честі й шляхетності для нас», тимчасом як герої-більшовики — «це кумедні постаті, предмет непристойних жартів»[177]. Тож путінська ностальгія за білим рухом є частиною довшої традиції. Прагнення російських націоналістів до єдності засвідчили популяризація путінського задуму щодо возз’єднання Московського патріархату та Російської зарубіжної православної церкви, перепоховання «білих» діячів у Росії, а також відкритий лист ста нащадків російських аристократів-емігрантів на підтримку Путіна в контексті війни на Донбасі[178]. Повідомлення про цей лист у газеті «Комсомольская правда» вийшло під промовистою назвою «Російська біла еміграція знову заступилася за Росію-матінку»[179].

Путін почав апелювати до білої еміграції у 2005–2007 роках. Одним із перших його жестів стало перевезення для перепоховання в Росії останків генерала Антона Дєнікіна. У травні 2015 року на російському телебаченні показали 2,5-годинний пропагандистський фільм «Президент», приурочений до п’ятнадцятиріччя перебування Путіна при владі. До перемог, здобутих Путіним за цей час, автори стрічки віднесли, зокрема, «возз’єднання» Криму з Росією, а також перепоховання Дєнікіна та Івана Ільїна — філософа-емігранта, прихильника фашизму й антисемітизму. Як і інші російські націоналісти, Ільїн не визнавав українців окремою від росіян нацією. Фільм показував, як Путін покладає квіти до їхніх нових могил у Москві[180]. Путін розповідав, що останки Ільїна були репатрійовані зі Швейцарії, а його архів повернули з Мічигану. Окрім самого кремлівського лідера, до шанувальників Ільїна належать прем’єр-міністр і екс-президент Дмітрій Мєдвєдєв, помічник Путіна Владіслав Сурков, голова Конституційного суду Росії Валерій Зорькін та московський патріарх Кірілл. Путін наводив слова Ільїна, обґрунтовуючи потребу Росії в авторитарній централізованій державі, Сурков цитував його у своїй ідеологічній платформі «суверенної демократії», а від лідера Комуністичної партії РФ Ґєннадія Зюганова Ільїн дістав похвалу за внесок у «розвиток російської державної ідеології патріотизму».

Завдяки творам Ільїна, який був шанувальником євразійства і фашистських режимів у міжвоєнній Європі, російська націоналістична думка стала впливовою і популярною в сучасній Росії[181]. Російські націоналісти і білоемігранти були «духовно близькі» Ільїну, і він ніколи не відкидав фашистської ідеології навіть після її поразки у Другій світовій війні. У 1940–1950-х роках Ільїн опрацював начерк конституції фашистської «Святої Русі» як гранично централізованої держави, керованої «національним диктатором», «натхненним духом тотальності».

Ільїн вважав, що Захід намагається знищити Росію і що частина цієї стратегії полягає у відокремленні України — цей підхід цілком поділяє і Путін. За Ільїним, мета пропагування Заходом демократії та тріумфу свободи полягає в тому, аби ослабити могутність Росії, тож обидва, і Ільїн, і Путін, відчувають «безкомпромісну ненависть до Заходу». «Причини того, чим Ільїн пояснює гадану ненависть Заходу до Росії, щодня висвітлює російське телебачення: Захід не знає і не розуміє Росію, і тому боїться її»[182].

Сучасна російська націоналістична ностальгія за білою гвардією може призвести до підтримки неонацистських поглядів, як у випадку націоналіста-добровольця Антона Раєвського, котрий воював у загоні Ґіркіна. Називаючи себе «російським православним монархістом», Раєвський має татуювання Гітлера на плечі й сповідує антисемітські погляди[183]. Сам Ґіркін, офіцер ГРУ з 1996 року, є достоту плакатним персонажем, коли йдеться про ностальгію за Білою гвардією, що частково пояснює його вплив у середовищі російської розвідки та збройних силах. Ґіркін брав участь у воєнізованих історичних реконструкціях у формі білогвардійського офіцера. Він втілював свої фантазії в загоні російських найманців «Царські вовки» під час бойових дій у Боснії та Герцеговині. Ґіркін вважає себе православним націоналістом і переконаний, що Росія мусить бути імперією на чолі з тоталітарним лідером, царем або новим Сталіним. Він наполягає, що «Україна є і залишиться частиною Росії», а Київ — це російське місто