Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

став прибічником диктатури Путіна. Тимчасом для українських націоналістів і патріотів до і після 1991 року масові злочини Сталіна проти людяності та організація ним Голодомору були і є визначальними моментами української національної ідентичності.

У 1970 році в Радянському Союзі з’явився націоналістичний самвидавний маніфест «Слово нації», який, за словами Людміли Алєксєєвої, проповідував «расизм, державний деспотизм та імперіалізм»[171]. Неофіційні російські націоналісти опублікували у самвидаві також видання «Віче», «Земля», «Московська колекція» та «З-під брил», які надали платформу для широкого кола поглядів, починаючи з російських націонал-лібералів і християнських націоналістів до націонал-більшовиків. Після висилки Алєксандра Солженіцина з СРСР у 1974 році та зростання кількості емігрантських російських націоналістичних публікацій шляхи неофіційних російських націоналістів і дисидентів демократичного спрямування рішуче розійшлися[172].

РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ У ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Два питання відрізняють позицію російських націоналістів сьогодні порівняно з їхніми поглядами часів СРСР. Перше — це ставлення до ісламського світу, який не сприймався ними як першорядна загроза в радянські часи, але нині змальовується у світі терористичних та міграційних викликів для Росії. Другим є питання Китаю та перспектив війни з цією густозаселеною країною. Вперше воно перейшло у практичну площину уваги радянських керівників та російських офіційних і неофіційних націоналістів у 1969 році у зв’язку з неафішованими семимісячними військовими сутичками на китайсько-радянському кордоні. Сьогодні, однак, Китай приваблює Росію як можливий союзник у створенні «багатополярного» світу для протистояння американській гегемонії.

Спільними ж рисами російських націоналістів, як офіційних, так і неофіційних, за радянської та пострадянської доби були:

1. Підтримка єдиної й неподільної Росії (поняття якої до, а нерідко і після 1991 року механічно переносилося на СРСР).

2. Ключова позиція російського православ’я як духовно-ідеологічної сили, що єднає «російський світ», зокрема східнослов’янські «братські народи». В СРСР деякі неофіційні російські націоналісти пропагували ідею заміни комуністичної партії православною церквою.

3. Ігнорування національного питання й порушення прав неросіян в СРСР й у пострадянських республіках. Кадети, прихильні до Тимчасового уряду Росії в 1917 році, РВА генерала Власова у роки Другої світової війни, НТС та Всеросійський соціал-християнський союз присвячували лічені рядки у своїх програмах проблемам національностей.

4. У російському націоналізмі та радянському націонал-більшовизмі завжди був присутній антисемітизм. Антисіонізм, під виглядом якого поширювалися «найбрутальніші форми державного антисемітизму», став офіційною політикою в період найбільшого посилення сталінізму (1947–1953) та повторної сталінізації за правління Брєжнєва. В останні роки життя Сталіна підбурювана державою юдофобія була настільки потужною, що не рідкістю були побоювання стосовно повторення Голокосту на радянських теренах. У період десталінізації та лібералізації 1953–1964 років антисіонізм також відігравав у радянській пропаганді важливу роль, хоча вона і була меншою, аніж під час офіційних антисіоністських кампаній кінця 1960-х — середини 80-х років. Образ євреїв як співучасників авантюр різного роду «буржуазних націоналістів», антикомуністів та західних імперіалістів за тональністю нагадував нове видання конспірологічних теорій «Протоколів сіонських мудреців»[173].

5. Уславлення Сталіна, «Великої Вітчизняної війни», великодержавного імперіалізму та розширення радянського й російського впливу в світі.

6. Розповсюдження та вихваляння російського месіанства й винятковості, а разом із цим — глибинне відчуття ворожості до Заходу, страх залежності від нього і відмова від західних «декадентських цінностей». Захід започаткував секуляризм, натомість Росія, як стверджується, є джерелом духовності. Саме ці підходи зумовили створення альянсу російських націоналістів та ультраправих ворогів Європейського Союзу з його країн-членів.

7. Сильні антидемократичні тенденції та певність у тому, що авторитаризм є адекватною політичною системою для Росії. В 1973 році Солженіцин у відкритому «Листі вождям Радянського Союзу» запитував, чи Росії «все одно судилося мати авторитарний лад?». Згодом російські націоналісти були, і лишаються за правління Путіна, практично одностайними у позитивній відповіді на це питання.

8. Інтелектуали сприймаються з презирством (Солженіцин називав їх «образованщина»), як непатріотичні агенти західного впливу.

ЗБИРАННЯ «РОСІЙСЬКИХ» ЗЕМЕЛЬ І НОСТАЛЬГІЯ ЗА «БІЛИМИ»

Як це часто трапляється у російській націоналістичній політиці, її актори в Росії намагалися подолати свої розбіжності з емігрантами. У 1919–1921 роках колишні царські та білогвардійські офіцери нерідко ставали на бік більшовиків, коли йшлося про війну з Україною та Польщею. Ще на початку 1920-х років білоемігрант князь Волконський з оптимізмом писав про «російський характер» радянської влади та про зростання російського націоналізму і пророкував, що слова «більшовизм» і «Росія» незабаром стануть взаємозамінними. Він додавав: «Не може бути сумніву, що перемогу здобуде російська мова»[174].

Після Другої світової війни націоналісти, євразійці, фашисти та неонацисти у середовищі російської еміграції схвально відгукувалися про націонал-більшовизм під орудою Сталіна, на