Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

гвардия», «Наш современник» і «Москва», які апелювали до «значної групи радянських читачів, котрі поділяли сталіністські, антизахідні та ультранаціоналістичні переконання». Ці три часописи мали сукупний тираж у 1,3 мільйона примірників. Читачі цих журналів і подібних за ідеологічним спрямуванням книжок, глядачі серійних телевізійних шоу, спектаклів і кінофільмів перетворилися на багатомільйонну аудиторію, яка представляла собою в радянському суспільстві основний політичний виборчий округ[163].

Дедалі зростаючий вплив офіційного російського націоналізму припав на той час, коли Брєжнєв відмовився від хрущовської десталінізації. Це віддзеркалилося і в тенденції до применшення і, за нагоди, виправдання злочинів Сталіна, яке тривало паралельно з масштабними історичними викриттями навіть за доби Ґорбачова та Єльцина. Російські націоналісти епохи Брєжнєва та Путіна вбачають у Сталіні творця радянської ядерної наддержави, котру боявся світ, тож вони ігнорують і применшують його злочини проти людяності. У часи ідеологічного застою, чи то за Брєжнєва, чи за Путіна, російський націоналізм був і залишається корисним інструментом легітимізації радянської та російської держави; «великороси» були, врешті-решт, «етнічною несучою опорою радянської держави»[164].

Неприязнь офіційних російських націоналістичних журналів до ґорбачовської політики «перебудови» («перестройки») і «гласності» врешті знайшла відображення в антипатії Путіна до ґорбачовської та єльцинської Росії. Вплив офіційного російського націоналізму в 1970–1980-х роках був дуже розповсюдженим, його прихильники прагнули «запровадити державну ідеологію», що й трапилося за часів урядування Путіна[165].

Для офіційних російських націоналістів і сталіністів у Радянському Союзі та путінській Росії характерні такі переконання[166]:

1. Вони ігнорують сталінські злочини проти людяності та стверджують, що репресії того часу були значною мірою виправданими.

2. Вони засуджують діяльність, спрямовану на викриття сталінських злочинів, і хворобливо вороже ставляться до десталінізації в Україні та представлення в цій країні Голодомору як геноциду.

3. Вони просувають російську мову та культуру як вищу за інші мови та культури. Вони вважають, що радянізація та русифікація прогресивні, що українцям і білорусам слід перейти на культурно вищу російську мову, а не послуговуватися діалектами, якими вони вважають українську та білоруську мови.

4. Російські комуністи, націоналісти та праві екстремісти мають схожі погляди, коли йдеться про спрагу до великодержавного статусу. КПРФ не меншою мірою націоналістична й імперіалістична, ніж марксистсько-ленінська. Будучи націонал-більшовицькою та сталіністською політичною партією, КПРФ очолила Народно-патріотичний союз Росії та співпрацювала у його складі із Союзом духовного відродження Вітчизни та Об’єднаним робітничим фронтом Росії[167]. КПРФ, подібно до російських націоналістів, підтримує російську союзну державу трьох східнослов’янських народів[168].

5. Вони ставляться зі ксенофобією до внутрішніх «ворогів» та зовнішнього впливу, виступають проти запровадження західних цінностей у Росії, позаяк переконані, що ці вартості підірвуть і знищать її зсередини.

6. Російські націонал-більшовики, сталіністи й націоналісти вважають розпад СРСР великою трагедією та наслідком західної змови. У серпні 1991 року російські націонал-більшовики та націоналістичні організації підтримали путч непоступливих ворогів змін. Якби спроба перевороту була успішною, російський націоналізм мав великі шанси стати офіційною ідеологією радянської держави, відтвореної у формі імперії[169].

7. Потужні авторитарні державні структури є ідеальною формою правління для Росії. Ґрінфельд пише, що російський націоналізм «був етнічним, колективістським і авторитарним»[170].

РОСІЙСЬКЕ ІНАКОДУМСТВО В СРСР

Неофіційний, дисидентський російський націоналізм ніколи не був настільки організованим, як неросійський націоналізм у трьох країнах Балтії, Україні, Грузії та Вірменії. Неросійські націоналісти мали окресленого ворога в особі радянської та російської влади, натомість російські націоналісти ніколи не закликали до відокремлення Російської РФСР від СРСР, і більшість із них не вбачали в радянській державі свого ворога. Тими Іншими, проти кого найчастіше виступали неофіційні та офіційні російські націоналісти, були євреї та Захід, а пізніше також мусульманські народи та Китай. Розрив між дисидентами націоналістичних і демократичних поглядів був у Росії більшим, ніж у неросійських республіках, де національна демократія об’єднувала обидві групи. Проте неофіційний російський націоналізм був набагато кволішим, ніж його неросійські аналоги, позаяк мав великі можливості для вираження в рамках радянської системи, і те, що було дозволено публічно говорити росіянам, заборонялося українцям та іншим неросійським народам. Найбільш непримиренною розбіжністю між російськими та неросійськими націоналістами, зокрема українцями, було їхнє ставлення до Сталіна, і цей конфлікт довкола історії триває до наших днів. Хоча Сталін знищував і росіян, цей факт нерідко ігнорується російськими націоналістами, в тому числі й Путіним. Деякі з російських націонал-дисидентів були жертвами і переконаними противниками сталінської тиранії — найвідомішим серед них був Солженіцин, але і він наприкінці життя