Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

війська на великій глибині обтікали всі ці укріплення, і їх гарнізонам довелось відходити, рятуючись від оточення, можливо, навіть не почувши артилерійського пострілу.

А ось і сам Дніпро. Його широчінь привільно виблискує на сонці. А там, на горизонті, у глибоких зморшках крутого берега, позначається невисока шапка Чернечої гори, що ніби ступила вперед, зробивши крок до самої річки з юрби інших горбів. На цій горі, у сірій масі голих дерев, ми бачимо гранітний цоколь з бронзовою статуєю і білий будинок музею з червоним дахом.

Робимо над горою кілька кругів. Альоша примірюється, де сісти. Він великий майстер таких непередбачених посадок. Мені розповідали навіть, що одного разу він сів десь на великому городі. Щоб потім знятись, довелось розбирати тин. На цей раз він сідав на вузьку смужку шосе, що тягнулось біля підніжжя гори, понад Дніпром.

Мій фотоколега вискакує з машини й знову пускається в свій шаманський танець, але застигає під здивованими поглядами бійців. Група солдатів у ватянках й вушанках натовпом рухається до сходів, що ведуть наверх, на гору. Дві дівчини у військових шинелях несуть великий вінок, сплетений із хвої та прикрашений квітами із дерев’яних стружок.

Ось вона, гора, де за «Заповітом» поховали Тараса Шевченка. Сходи ведуть наверх. Нескінченний людський потік витоптав їх. За роки окупації вони заросли бур’яном. Постать людини, що задумливо зробила крок уперед, високо піднята над горою. Широкий Дніпро привільно вигнувся біля підніжжя гори. Все це — і Дніпро, і гора, і бронзовий Тарас — гармонійно зливається у могутній образ привілля і сили.

Дівчата донесли свій вінок. Бережно кладуть його на кам’яну плиту. Солдати стоять без шапок, вони дуже втомились. Обличчя у них закопчені, змарнілі. На чоботях, гімнастерках — глина. Виявляється, це депутація від частини, яка вранці, взаємодіючи з місцевими партизанами, зайняла цей район, звільнивши могилу Великого Кобзаря. Вінок зроблено наспіх, соснові гілки перев’язані мотузкою. Але, думається мені, за багато років на гору Чернечу — місце паломництва всього культурного світу — жодного разу ще не приносили такого дорогого вінка.

Рюмкін тут же розстрілює всю плівку і, тремтячи від нетерплячки, починає міняти касети.

Простора будівля музею порожня. Шибки вибиті, річковий вітер гуляє по кімнатах. Товстий шар льоду на підлозі.

Маленький чорнявий лейтенант, що очолює делегацію, разом з нами ходить по кімнатах. Він — киянин, бував тут до війни, і тому спустошення особливо пригнічує його.

Виходимо на двір і сідаємо на сходах. Свіжий вітер з Дніпра насичений запахом талого снігу і бражним ароматом землі, що пробуджується. Торкаючись пухнастих вусів, які здаються приклеєними до молодого рум’яного обличчя, лейтенант розповідає про те, як була взята, або, як він каже, визволена гора Чернеча.

Фашисти не зруйнували могилу. Вони осквернили її. Коли фронт наблизився впритул до берегів Дніпра і наші частини зайняли позиції на протилежному боці ріки, вони затіяли одну з наймерзенніших провокацій: вирили на горбах, сусідніх з тим, де спочиває прах Шевченка, окопи і дзоти, а за Чернечою горою розташували свої батареї, які з закритих позицій, через гору, били по наших військах. Розрахунок був простий: викликати вогонь у відповідь й примусити нас самих зруйнувати могилу.

Щоденно, зранку, батареї починали обстріл. Вони били з впертістю й настирливістю. Ворожий артилерійський спостерігач, зовсім не маскуючись, сідав з телефоном у вікні музею, з якого всі наші підступи до Дніпра було видно десятка на півтора кілометрів, і коригував стрільбу.

Декілька днів фашисти таким чином випробовували наше терпіння. Ні один наш снаряд не впав на Чернечу гору, зате артилеристи, точно визначивши звукометричними приладами місце знаходження батареї по той бік гори, за один концентрований наліт навісним вогнем дощенту рознесли німецькі гармати. Потім, коли розгорнулась Корсунь-Шевченківська битва, наші частини, ввійшовши в контакт із загонами партизанів, що діяли в цьому районі, вправним фланговим обходом примусили противника швидко і без опору тікати. Таким чином, могила була збережена.

Ще раз постоявши перед могилою, поволі, мовчки сходимо вниз. Біля літака повно хлопчаків. Лейтенант Мерзляков, картинно спираючись на крило, читає їм лекцію про сучасну авіацію.

— Ну, то як, облетимо все кільце? Ти лише подумай, адже ні один пілот ще не здійснив такого обльоту.

Мерзляков вагається.

— Боюсь, не вистачить бензину.

Переконуємо, що бензину вистачить, повинно вистачити, а це дуже важливо — наочно засвідчити перед усім світом, що оточення завершено. І, нарешті, не таке вже велике лихо, якщо бензину трохи не вистачить. Ну, сядемо у своїх на вимушену, доллємо. Не вперше?

Лейтенант покосився на хлопчаків, які благоговійно слухали нашу розмову.

— Ось зараз, орли, побачите, на що здатна ця людина, — підливає масла в огонь Рюмкін.

— Гаразд, летимо по кругу, — погоджується, нарешті, лейтенант Мерзляков.

Тільки як звідси знятися — ось питання. За допомогою ватаги хлопчаків розвертаємо літак на шосе. Зі страшним тріском відрулюємо на старт. Коротка пробіжка. Підскок. І ми в повітрі.

Летимо спочатку вгору по Дніпру над містом Каневом, над мостом, обваленим у річку, над високим, скелястим правим берегом, що поріс сосною, потім повертаємо наліво і, тримаючись вздовж лінії фронту, яка безпомилково вгадується по димках вибухів і згарищ, обходимо кільце оточення з заходу, втягуємося в перешийок. Тепер ми бачимо картину бою справа і зліва. Рюмкін з повітря знімає Звенигородку, Городище, Шполу, і до заходу сонця ми благополучно приземляємось на полі, здійснивши