Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– Це – найменше, що можна сказати!

– Я все розумію, але… я не хочу йти на компроміс зі… своїми цінностями. Я…

– Що ти верзеш, що це знову за дурня?

– Слухай… Скажу ще раз, я розумію, що це породжує проблеми для тебе і… якщо купівля акцій стає менш привабливою, то я готовий від цього відмовитися…

Збитий з пантелику, Майкл наче остовпів.

– Можемо, якщо ти так хочеш, усе це припинити,– сказав Джонатан.

Майкл поклав слухавку. Він позеленів. Цей придурок Джонатан готовий усе завалити…

* * *

У шафі жодної плитки шоколаду.

Коли Анжела жила з Джонатаном, саме він стежив за тим, щоб рівень запасу не знижувався. Інколи розважався тим, що змушував її думати, що шоколаду вже немає, так, щоб вона запанікувала, а тоді, мов чарівник, виймав старанно заховану плитку й вибухав сміхом, коли вона зітхала з полегшенням.

Джонатан… Їй стало недобре, коли вона згадала про їхню останню зустріч. Захоплена зненацька, вона, можливо, неправильно зреагувала, коли врятувалася втечею. Звісно, вона не була готовою почути те, що він казав, а от йому вистачило мужності цей крок зробити. І відчувала себе невдячною й несправедливою.

Вона нервово відчинила шафку, так, про всяк випадок.

Нічого.

Покусала губи.

Секунду погупала ногами в кухні, потім гарячково заглянула в інші шафки. Мусить же бути якийсь дріб’язок, щоб перебити бажання з’їсти шоколадку. Бодай шматочок цукру, щось іще, будь-що…

Нічогісінько.

Що ж, марно піддаватись стресу, в будь-якому разі вона нездатна витримати, їй це добре відомо. Просунула голову у двері спальні Клое й почекала кілька секунд, доки очі звикли до напівтемряви.

Донька глибоко спала, напіввідкривши ротик і стиснувши плюшеву свинку у руках. Страшенно мила.

Анжела обережно причинила двері, взяла сумочку й ключі, на пальчиках вийшла з квартири і старанно замкнула за собою двері. Їй вистачить п’яти хвилин, тож без жодного ризику може залишити доньку саму, якщо поквапиться.

Надворі був тихий, теплий вечір. Анжела додала кроку, рухаючись у напрямку проспекту. З вечірнього сусіднього парку Долорес долинали легкі пахощі дерев. Шум авто сприймався як далекий гул. На розі делі-крамниця, яку тримав індієць і яка відчинена до півночі. Підійшовши до крамниці, вона зібралася зайти, як її увагу привернув БМВ, який трішки далі косо зупинився перед паркувальником «У Фензі». З нього вийшла молода жінка в ультракороткій сукні, з ногами від вух, у туфлях на шпильці. Аж тут – оце дивина! – Анжела впізнала няню, яку застала вдома з оголеними грудьми поруч із Джонатаном. Одяг джинси-кросівки замінила чорна вечірня сукня.

Біль, який вона тоді відчула, з’явився знову, він, немов отрута, миттєво поширився по тілу, досягаючи серця й голови і підступно наливаючи тіло свинцем. А тоді здивування й нерозуміння: як няня може дозволити собі купити БМВ?

Прицвяхована на місці, Анжела побачила, як упевнена в собі жінка тицьнула ключі від авто в руку паркувальника, навіть не глянувши на нього, і підійшла до чоловіка, який чекав перед рестораном, якось дивно на неї дивлячись. Він щонайменше втричі був за неї старшим.

– Саманта? – запитав він, вагаючись.

Замість відповіді вона коротко поцілувала його в губи.

Вони обмінялись кількома словами і зайшли в ресторан.

Анжелі стало гидко, вона відчула, як у ній наростає гнів. Джонатан не просто її зрадив, на додачу ще й із дівчиною за викликом.

~ 29 ~

Помітивши трамвай, який з’явився вдалині, Джонатан стиснув букетик квітів у руці. Він відчував суміш збудження й остраху. Він сидів на лаві неподалік від тераси кав’ярні, місце вибрано вдало: всього кілька метрів від зупинки.

День підходив до кінця, це час завершення роботи. Джонатан був задоволений своїм днем. Переглянуто й врівноважено контракти, проведено плідний обмін думками з клієнтами, які йому довірилися, опрацьовано нові аспекти захисту, що якнайбільше відповідали їхнім потребам. Таким він тепер бачив свій бізнес.

Пахощі квітів лоскотали ніздрі. Природа навідалась у центр міста й опинилася посеред транспорту. Призахідне сонце лагідно відбивалося від жовтих таксі, що мчали повз нього.

Вдалині з’явився трамвай.

Джонатан подумки повторив свій план: вибрати сьому людину, яка з нього вийде. Сьому. І питав себе, який вигляд вона матиме.

А якщо це буде чоловік? Ця думка викликала усмішку. Чи вистачить у нього сміливості вручити букетик чоловікові? А якщо буде грубий товстун, який поцілить кулаком йому просто в обличчя? Він пирснув сміхом, сидячи самотньо на лаві, якийсь перехожий занепокоєно зиркнув на нього.

Червоний трамвай під’їхав, проминув його з гудінням, за яким долинув скрегіт металевих гальм на рейках, потім дзенькіт дзвіночка, що сповіщав про зупинку. Джонатан відчув, як легенько кольнуло в серці.

Двері розчинилися і кілька осіб вийшли майже одночасно. Джонатан уважно їх роздивлявся.

Підліток водночас із молодою жінкою, за ними чиновник. Невисокий старий чоловік і дівчина з повадками ліцеїстки. Чотири, п’ять. Шоста – стара сивоволоса жінка, яка спиралась на чорний ціпок, і… більше нікого. Джонатан чекав, вдивляючись у двері трамваю. Двері вже збирались зачинятися, як по cхідцях квапливо спустилась жінка і вийшла. Середнього віку, звичайна на вигляд, вона нічим не вирізнялася з-поміж інших. Ішла вона радше швидким кроком жінки, що вийшла з офісу й квапиться повернутися додому. Погляд спрямований в нікуди, злегка нахмурені брови, вона начебто досі переймалася своїми щоденними справами.

Джонатан підвівся, почекав, доки вона підійде, ступив крок убік, щоб опинитись у неї на шляху, і простягнув їй букетик. Жінка здригнулась і аж смикнулася назад.

– Це для вас, – сказав він, широко усміхаючись.

І вклав букетика в її руки. Він дав собі час тільки на те, щоб помітити здивування на її обличчі, й зник у потоці перехожих, які квапились додому.

* * *

Зі сміху померти можна.

От придурок.

Клеїть якусь мацапуру, розбиває скарбничку, щоб купити букет, і навіть не намагається довести справу до кінця! Забирається геть, не кажучи ні слова, не сказавши навіть, як його звуть! Повний нуль.

Райян був страшенно вражений тим, що йому випав такий шанс. Цей нікчема Джонатан вперто робив дурниці, поринаючи в чистісіньку очевидну тупість. Попереднє відео, на якому було видно, як він замовляє незнайомці каву, не наважуючись себе розкрити, було кумедним. І мало жвавий успіх на блозі: сто вісімдесят дев’ять лайків і двадцять сім коментарів. Рекорд. Це було надзвичайно доречним, бо серіальчик зі знизуванням плечима Ґарі якраз вичерпувався.

Райян швидко змонтував матеріал, вирізавши перші, непотрібно довгі секунди відео. Але залишив кінець, щоб