Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Це не я, — Кононов дивився на Пельша з докором.

— А хто?

— Кінь у пальто, зрозумів? — Кононова розпирала злість.

Пельш навшпиньки підійшов до стільця і сів.

— Що робитимемо, товаришу капітане?

— Шукатимемо! — скомандував Кононов. — Нам потрібні речові докази!

— Ясно, — проспівав Пельш і поклав конвалії на стіл.

Жодного папірця, що пролив би світло на причини скоєння вбивства Марини, Кононов не знайшов. Лише застарілі зведення витрат і надходжень матеріальних та грошових ресурсів, потрібних для функціонування будинку моди «Наталі» і його власниці. Листи, які було лінь читати, календарі, кошториси, фотографії показу високої моди, де всі з квітами, сміються і обіймають щасливу Марину.

— Таку кількість папір’яччя ми й до завтра не розгребемо, — стомлено мовив Кононов. — Гадаю, досить!

— Може, пошукаємо схованки.

— Це по твоїй лінії, — відповів Пельш, розглядаючи книги, зняті з книжкової полиці.

Кононов змушений був продовжувати обшук сам. Він залишив кабінет і почав огляд усіх підозрілих, на його думку місць: прощупав шашликовим шампуром усі щілини, попротикав шпалери, потупцював на усіх скрипучих мостинах і познімав дзеркала та картини.

Нічого, зовсім нічого.

— Володю, ану глянь сюди, — на порозі кухні з’явився Пельш. Він тримав у руках шкільний зошит бурякового кольору, що дуже нагадував студентські конспекти, які Кононову не раз доводилося клянчити перед іспитом на ніч під час навчання в інституті.

— Щось цікаве? — роздратовано запитав він: йому не подобалось, що його відволікають.

— Неймовірно, — інтригував Пельш.

— Ну?

— Це щоденник Рубіної. Щоправда, останні записи зроблені давно, але є багато цікавого. Мемуари залізної леді, — коментував Пельш, не відриваючи погляду від сторінок.

— Дай-но сюди, — наказав Кононов.

Пельш покірно віддав зошит. Кононов глянув на дати на звороті обкладинки. Розпочато майже два роки тому, закінчено минулого року назад. Це трохи розчарувало його. Ідеально було б знайти що-небудь більш свіже, наприклад, опис подій останніх днів чи тижнів.

— Вибору немає, доведеться порпатися в минулому, — резюмував Кононов, перегортаючи сторінки, списані дрібним почерком Марини.

«…коли я зрозуміла, що він небайдужий до мене…», «…моє весілля — це справді щось надзвичайне…», «негідник якого ще світ не бачив!!!»

Кононов ніколи не читав чужі щоденники. «Ну що ж, доведеться почитати перед сном», — подумав він — іноді з обов’язку доводиться виконувати набагато неприємнішу роботу.

— Час повертатися, — Кононов вирішив припинити подальші пошуки.

Смеркло та й голод дошкуляв. До того ж улов виявився не таким уже й поганим: щоденник убитої — це неабияка знахідка.

Кононов забрав зі столу залишки крекера і порожні консервні банки — негоже залишати в чужому домі недоїдки взятих без дозволу харчів.

Уже перед виходом він оглянув пильним оком вітальню — а раптом щось найголовніше вони не угледіли?

Аж виявилося, справді, на світло-кавовому паласі, яким була застелена підлога у вітальні, з того боку, що ближче до виходу, залишився відбиток туфлі. Не його, Кононова, і не Пельша. Кононов носив 43-й розмір взуття, а Пельш — десь 44-й, не менший, а цей був приблизно 40-й чи навіть 39-й. Замалий як для чоловіка, хоча туфля, судячи з фасону, належала саме чоловікові. Слідчий запримітив у малюнку підошви, що викарбувався на підлозі, відбитки букв «М» і «О». Неважко було здогадатися, які були наступні літери, — «Monarch». Отже, власник туфлі був, найімовірніше, не з бідних. Кононов вийняв складну лупу і підніс до сліду збільшувальне скло. Так і є — назва фірми-виробника, слідчий угадав правильно. Бруд був не таким уже й засохлим. Можна було з упевненістю сказати, що минуло не більше доби з того моменту, як власник туфель залишив вітальню. Аваладзе, напевне, був би втішений дедуктивними здатностями слідчого і, можливо, задля жарту навіть відмовився б кілька разів зробити експертизу якихось дрібних речей. «Ти, Валодю, і сам усе знаєш», — сказав би він, кривляючись.

Запаливши всі наявні в кімнаті лампочки, Кононов перетнув її кілька разів у пошуках інших слідів. Але цього разу не знайшов нічого. Як і у вітальні, в кабінеті, на кухні. Очевидно, власник туфель завбачливо зняв їх, ставши на килим. Але перед тим випадково оступився. Не було ніякого сумніву в тому, що саме власник туфлі влаштував шмон у кабінеті Марини Рубіної.

— Ти чого застряв! Я вже думав, щось трапилося, — обурився Пельш, бо вже стомився від чекання у машині з включеним двигуном.

— Та наслідив хтось, а ми з тобою не помітили.

— Та це ж усе-таки дача, — розміркував Пельш. — Міг хтось і у взутті зайти…

— Однак не схоже, щоб це був слід когось із господарів.

Нарешті Кононов сів у машину. У нього в кишені лежав шматок килима, він відрізав його тупим кухонним ножем і дбайливо поклав у целофановий пакет. Машина мчала в напрямку міста. При світлі фар будівлі Горіхового ще більше скидалися на загадкові палаци і замки. З вікон багатьох будинків чулася музика, а з подвір’їв і садків доносився запах шашликів.

«От буржуї!» — комічно закопиливши губи, сказав Пельш.

А думки Кононова були далеко. Він уявляв собі Наталю, адвоката, Осетинського, Марину Рубіну, яку тепер завдяки щоденнику, міг пізнати краще, ніж свою колишню дружину за три роки спільного життя. Раптом він скинувся: «З чого це я