Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

мене! Потім ще один! Потім досягти на роботі того, чого досягла я! А вже потім можна собі щось таке дозволяти! Не раніше!

То ж єдине, що рятувало, це його мовчазні несподівані поради, які проривалися до неї крізь житейську багнюку. Почути їх було нелегко, бо він говорив до неї або в хвилини її неймовірного відчаю, або в хвилини, коли їй вдавалося заспокоїтися й відсторонитись від усього. На щастя, мати пішла працювати, то ж іноді давала їй спокій. Але мати відчайдушно ненавиділа, коли дочка поринала в недосяжний світ потойбічних пульсацій і завжди намагалася рішуче вирвати її звідтіля.

— Знову згадуєш його? Згадуєш оце все? — мати, яка пишалася своєю вищою освітою на стаціонарі, плюс курси підвищення кваліфікації в Дніпропетровську, плюс курси двох іноземних мов, плюс знання шляхетної латини, робила середнім пальцем непристойні жести, імітуючи ту ганьбу, якою порядні люди ніколи не займаються. А потім різко міняла тон:

— Вибач, вибач мене! Але хіба то я винна? Такі вони всі! Твій батько, правда, був не такий! Його ніяк вигнати не можна було! Все ліз! — мати починала ридати. І дочка за нею також гірко оплакувала вже не своє загублене кохання, а той чарівний стан, у який так важко було увійти, і з якого її щойно так брутально вирвали.

Пройшло багато років, поки вона осмислила той енергетичний казус: матері ставало нестерпно, коли їй бувало особливо добре. Саме тоді мати відчувала космічний біль: вона втрачає дочку назавжди, треба щось робити! Вона й робила: із усіх сил доводила доньку до тяжкої істерики, бо тільки це допомагало матері не вбити себе та її. Хай краще плаче, плаче!.. Одного разу він докричався до неї в її ридання:

— Йди з дому! Підводься і йди з дому! Іди в дощ, в холод, інакше ніколи не змусиш поводитися з собою, як з людиною!

Того року осінь була неймовірно тепла. Але й вона закінчилась. І тут вона знайшла своє довге пальто з минулої осені, покраяне чимось гострим, попалене сірниками. Мати зопалу непоправно по­шкодила ті її речі, бо на тому вбранні лежала його тінь.

— Вибач! Я ідіотка! Ти тепер замерзнеш! Я зараз їду до бабусі, привезу щось для тебе!

Чоботи на підборах вціліли. Вона одягла чоботи, які ще зберігали торішній шик, і стару незграбну куртку.

— Зупинись! Так іти непристойно! І куди, ти, влас­не, йдеш?

Була неділя, трохи по обіді. Іди, не зупиняйся, говорив його голос, тобі ще багато разів так хо­дити!

— Що ж це мамочка твоя знову так розхвилюва­лась! — крикнула їй навздогін комунальна сусідка, коли вона йшла по коридору до дверей.

Вона пішла по вулиці вгору до Сінного ринку. Була неділя, і люди ще стояли з убогим крамом біля сходів, які вели до тильної частини ринку. Раніше вона ніколи не дивилась вбік тих нещасних жінок, які продавали якийсь посуд, старі валізи, а іноді й одяг. А тут зупинилась біля бабусі, яка тримала довге темно-синє, аж чорне пальто.

— Бери, дитино, це на тебе. В дуже доброму стані. Я недорого візьму, — бабуся назвала смішну ціну. Всі вони тут, на сходах до базару пропонували іноді зовсім добрі речі за ціною кілограма м’яса. Пальто за своїм кроєм дуже нагадувало те, порізане. Вона витягла із сумки кілька дрібних папірців. Віддала бабусі, взяла пальто. Переодяглася у під’їзді, вийшла у пальті, яке несподівано чудово сіло на неї, з курткою на руці. Рушила знову до сходів під Сінним, де жалюгідні продавці вже майже розійшлися, лишилася тільки одна, вже інша бабуся. Як вийшло так, що та бабуся запропонувала їй в обмін за ту незграбну, проте теплу куртку гарну барвисту хустку, щоправда із діркою від цигарки, але якщо скласти її ось так, то дірки не буде видно. Коли відбувся той химерний обмін, їй здалося, що вона раптом зуміла увійти в контакт із самою долею.

Вона рушила вгору, а потім вниз, до Павлівського сквера, відчуваючи на собі відразу два незнайомих запахи: від хустки на плечах пахло цигарками, а від пальта чужими парфумами, зовсім не нафталіном. І що за жінка носила те пальто? Про це вона ніколи так і не довідалась. Згодом здала пальто в хімчистку, а потім носила його до кінця університету.

— Розкажи! Розкажи, де ти взяла таке саме пальто? — благала мати.

— Можна й розповісти, але ти краще помовчи! — мовчки казав їй він.

Ще не раз доводилось їй підводитися і йти з дому, коли мати починала несамовито кричати до неї саме тоді, коли вона болісно потребувала мовчання. Одного разу вона пішла з дому застуджена. Сіла в кав’ярні біля сходів до базару. Взяла чай. Дивилась на вулицю, на перші сніжинки. Тримайся, шепотів він. Вона тоді заснула у кутку кав’ярні. Офіціантка розбудила її, принесла їй безкоштовно кип’ятку, яким вона залила вже використаний чайний пакетик. Їй захотілось розповісти тій жінці, що змусило її тікати з дому. Але потім зрозуміла, що не знайде потрібних слів, занадто неординарною була її ситуація.

Від нього не лишилося фотографій, та його об­личчя не блякло в її пам’яті. Були спогади, але не було мрій. А отже, не було майбутнього. Але в неї були його книжки, які були не випадковими, а навпаки, дуже важливими в його житті. І він цим поділився із нею. Даючи їх, він він передав їй якусь важливу частку свого єства.

«По кому подзвін» Гемінґвея вона читала до но­вого року. Легко асоціювала себе з Марією, а його з Робертом Джорданом. Роберт гинув, Марія лишалась, ймовірно, вагітною, зі спогадами про три дні великого кохання. А що в неї? Спогади аж про дев’ять місяців кохання. Дев’ять місяців. Тривалість