Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

— Я можу працювати! Я працювала у вас непо­гано! Можу перевестися на заочний!

— Але це не значить бути дорослою! Бути до­рослою — це коли інші визнають тебе такою! Коли мати визнає дочку дорослою людиною, вона ніколи не зробить такого! Навіть якщо їй не подобається що дочка має мужчину.

— Але ж тут я нічого не можу зробити! Ми лаємося з нею цілими днями!

— Це не вихід, а навпаки, тупик. Ти маєш стати дорослою, і тоді твоя мати мимоволі стане іншою! Тоді і я тобі буду не настільки цікавим…

— Я дуже хочу, щоб ми з тобою бачилися. Хоча б зрідка! Нам було так добре! І тобі також!

— І мені також! Але я не можу зустрічатися з дитиною, розумієш! В мене дуже багато проблем у житті, дуже. Я не можу винаймати окреме житло.

Я маю дуже багато працювати. І я не можу брати на себе ще й відповідальність за дівчину-дитину!

— Я нічого не хочу від тебе. Лише знати, що ти в мене є. Як друг…

— У цьому сенсі я завжди буду з тобою. Ти завжди можеш спитати в мене, як бути.

— Але як? Цього разу я шукала тебе тиждень! Порада перестане бути актуальною! Може, даси мені якісь свої координати, я розумію, ти не можеш телефонувати до нас.

— Не треба ніяких координат. Ти просто спитаєш подумки, а я подумки відповім. Дорослі люди іноді так спілкуються одне з одним.

— І ми ніколи не побачимось?

— Можливо, ми колись побачимось. Тобто, ми неодмінно побачимось. Ти будеш в значно кращому стані, аніж я. Я буду для тебе давно пройденим етапом. Ти майже забудеш мене. Тільки проходячи повз ті будинки, які нас мимоволі пов’язали, зга­дуватимеш мене із ніжною посмішкою. А тепер мені треба йти. І я піду без прощального цілунку, так буде краще!

— Але ж в мене лишилися твої книжки! Давай домовимося хоча б раз, щоб я їх тобі повернула!

— Нехай вони лишаться тобі. Прочитай їх! На­певне прочитай! А тепер прощавай. Обернись і по­глянь на той бік вулиці.

На тому боці вулиці неподалік від Золотих Воріт стояла її мати. Якщо для того, щоб стати дорослою, треба вбити її, я так і зроблю! Вона кинулась че­рез дорогу мало не під колесо автомобіля. Мати заверещала. А в її вухах зазвучав його голос, і вона й досі не знає, чи то їй примарилось, чи то він їй гукнув навздогін:

— Нікого не треба вбивати. Хіба що дитину в собі.

В той вечір вони з матір’ю до темряви вешталися вулицями міста й гучно з’ясовували стосунки.

— Стежиш за мною! Як кагебістка!

— А що мені було робити! Ти двічі піднімалась на дахи багатоповерхівок! Я вже думала просити людей на нижніх поверхах виносити на вулицю матраци! Так, я винна, я розбила тобі кохання! Я прийшла попросити в нього вибачення!

— Нікому не потрібне твоє вибачення!

— Боже, що я наробила! Але він до тебе вернеться! Ось побачиш! Я бачила, як він ніжно дивився на тебе! Він навіть боявся торкнутись тебе!

— Тому що бачив тебе! — і вона зрозуміла, чому він, розмовляючи з нею, так поспішав закінчити розмову й дивився не на неї, поверх її голови.

— Ну, хочеш, я піду до бабусі й переночую в неї? Хочеш!

— А до речі, хочу, хочу!

Мати пішла на ніч до бабусі, а вона лишилась сама. Був передостанній день літа. По небу летіли зорі. Вона стояла на балконі, в кімнаті горів нічник, тихо грав магнітофон. Їй було несподівано добре. Вперше від триклятого дня.

Мати повернулася серед ночі.

— Я знала, що він не прийде. Я прийшла заспокоїти тебе. Прийшла, щоб ти не дай боже, не кинулась з балкону.

— Без тебе було так добре, — хотіла сказати вона.

— Мовчи, на все мовчи, — сказав їй він, і в її вухах прохрипів його голос.

— Я лягаю спати, — сказала вона.

— А я думала, ми порозмовляємо, — застогнала мати.

Почалася осінь, стало і легше, і важче. Вона пішла вчитися, мати — на роботу. Університет і відволікав від журби, і посилював її. Навкруги були люди, але нікому вона не могла довірити свою гірку історію. Вона ніби чула реакцію подруг: навіщо тобі той старий, а стала нарешті жінкою, то нормально, більше бувай на вечірках, познайомишся з хлопцем, будеш гуляти, а на маму не звертай уваги! Щоб моя таке утнула! Та я б її вбила!

Легко сказати, вбила б. Вона спробувала поспіл­куватися із їхньою знайомою, подругою матері, яка видавалася значно більш адекватною, яка, хоча й була самотньою, але зустрічалась із чоловіками й іноді приходила до них в гості з різними своїми кавалерами. Але нерозуміння з боку материної подруги виявилася просто фатальним:

— В тебе така чудова матінка! Як ти могла так образити її! Ти ще для того просто мала шмаркачка! А щоб вести богемне життя, то треба спочатку добре похлебтати лиха! Спочатку вийти заміж! Витримати такий шлюб, який був у