Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

на кілька днів кудись поїхати з гарячого міста. Вони налітали одна на одну від ранку до вечора, бо мешкали разом у великій, проте одній-єдиній кімнаті в комунальній квартирі у центрі міста. Іноді вона безрадісно вешталася містом, але на ніч все одно верталася додому, і мати не давала спати вночі, люто питаючи:

— Не знайшла його? Втік і сліду не лишив? Лишив дівку зіпсутою, а сам пішов шукати нову?

Та найбільшою бідою були не материні літанії, а те, що він таки направду зник і більше не озивався. І саме тому спокуси дахів високих будинків видавалися такими звабливими. У бабусі є сильні сно­дійні. Але от, їхня знайома, яка, овдовівши, вирішила вкоротити собі віку, на третій день про­кинулася, обригана по вуха, після упаковки барбіталу. А коли летиш з високого даху, головне не зачепитись ні за яке дерево. Відразу головою об асфальт, щоб травма вийшла несумісною з цим нестерпним життям.

Вона пам’ятає, як піднялася ліфтом на останній поверх шістнадцятиповерхівки. По невеличкій драбині піднялася до дверцят на технічний по­верх, які були відчинені. Рушила напівтемним при­міщенням з низькою стелею. В кутку під стіною біля маленького круглого віконця було облаштовано чиєсь любовне гніздечко: постіль на дерев’яному настилі, на бетонній стіні кілька картинок з журналів, в головах балон дезодоранту, кошик зелених яблук, і навкруги конденсована аура таємного дикого щастя усім на зло. Їй стало млосно, от-от він підійде й обніме зі спини, і нема нічого страшнішого, ніж гостре знання: цього напевне ніколи не буде. Вона почала шукати вихід на дах, який також не було замкнено. Пішла пласкою поверхнею, підійшла до краю, зупинилась біля благенької металевої огорожі, яку легко було подолати.

Її вразила краса міста внизу. Вона згадала, як осіннього вечора вони з ним стояли біля вікна офісу й дивилися на місто, і він сказав їй, що з висоти не бачиш бруду, бачиш лише красу, навіть якщо внизу її нібито й нема. Той офіс був на останньому поверсі радянської висотки на Либідській, площі, яку не любить ніхто з киян, попри зручне сполучення із середмістям. І ординарні вулиці, будинки й подвір’я з висоти незграбної бетонки виглядали іншими. Тоді він вперше запросив її до себе.

Вона не кинулася з даху шістнадцятиповерхівки. Спочатку все-таки треба знайти його й поговорити. Може, він чекає цього. Знайти його було не так і просто. В офіс вона не додзвонилася. Їй здавалося, що її впізнають і не кличуть його. Вона боялася йти в ту квартиру, яку він наймав. Але серпень кінчався, скоро почнуться заняття, тоді шукати його буде значно важче. То ж вона пересилила себе, пішла туди, на вулицю Дружби Народів. Було страшно почути насмішки тих, з ким він жив, іще страшніше було застати його з жінкою. Але дзвонити в двері потреби не було. Вони були відчинені, в хаті йшов ремонт, їй сказали, що мужики з’їхали. Куди? Ви не перша питаєте. То ж вона зробила ще одне зусилля й пішла в офіс. Її не впізнали, всі працівники нові. Секретарка сказала їй, що він на об’єкті прямо в центрі міста, пояснила, де саме. Там вона й відшукала його. Зупинила його на вулиці, на розі Прорізної й Володимирської. Там і відбулася їхня остання розмова.

Був спекотний день. Він був у розстебнутій сорочці, і бажання пригорнутись до його грудей завдало страшного болю.

— Як твої справи? — спитав він тепло, але дуже стримано.

— В мене затримка, — несподівано сама для себе збрехала вона, так захотілося за будь-яку ціну бути з ним.

— Це неправда, — твердо відповів він, — якщо ти була тільки зі мною, цього не може бути.

— Може, то не від цього, в лікаря я не була… Але була я тільки з тобою! — надривно крикнула вона.

— Я розумію, як тобі тяжко. Мені так само, повір мені. Я сподівався, ми будемо разом, поки в тебе не з’явиться добрий хлопець відповідного віку, до якого б я тебе з радістю відпустив. Але вийшло не так. Може, воно й на краще.

— На краще? Я не сплю ночами, я нічого не можу читати, літери тікають, я не можу їсти, весь час нудить, тому й подумала… я вже двічі піднімалась на дахи висоток, я не придурююсь, це правда! А ти кажеш, на краще!

— Скажи… — він замовк, дивлячись кудись над її головою, а потім заговорив знову… — скажи, а як би ти відреагувала, якби моя мати вистежила мене, як твоя — тебе? Тобі б це сподобалось?

— Не сподобалось! Але то була б дурість твоєї матері, а не твоя!

— В першу чергу то була б ознака того, що моя мати не вважає мене людиною, яку сприймають всерйоз, що я дозволяю так із собою поводитись.

— Я правда не знала, що вона може повернутися! Невже ти не віриш?

— Вірю! Аби не вірив, не прийшов би до тебе в той триклятий день! Я мимоволі згадую і початок, і кінець, і в мене й досі все болить! І наразі я зарікся зустрічатися з маленькими дівчатками!

— Я повнолітня, ти це знаєш! Я працювала у вас!

— Я знаю, скільки тобі років. Мені вдвічі більше.

— Мені байдуже.

— Це я також знаю. Але справа не в тому, скільки тобі років. Справа в тому, що ти ще внутрішньо дитина.

— Я вже майже рік жінка.

— Так, ти мала коханого, але лишилась дитиною. Це важко, стати дорослою!