Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

Вона жила з матір’ю, бо була киянка й не мала їхати до столиці вчитись в університеті. Якби вона була приїжджа в цьому великому місті, жила в гуртожитку чи на квартирі й пішла б працювати в другу зміну й зустріла його, все було б по-іншому. Але все сталося саме так, і в тому, певне, був свій сенс.

Вона не завжди могла додзвонитися йому в офіс, він часто бував на об’єктах. В квартирі, яку він винаймав, телефон було відключено за несплату. Мобільні телефони тоді ще були лише в дуже заможних людей. То ж він телефонував на її домашній. Мати завжди питала: хто це такий? Чому не ходить в дім? Чому не знайомиться з нею? Ти ще дуже молода, щоб вирішувати сама, з ким тобі зустрічатись! А тим часом її однокурсниці розповідали, що з ними все відбулося вперше в неймовірно юному віці, і їхні матері абсолютно тим не переймалися.

Вони зустрічались в хаті, яку він винаймав разом із кимось іще, вона навіть не знала, з ким саме. Він ніколи не згадував, чи є в нього родина, актуальна чи колишня. Так, він поїхав до столиці зі свого міста, бо не міг там заробити на життя — доля багатьох в дев’яності. Але про це вони також не говорили. Вона бачила його в офісі: там все крутилось навколо нього, здавалося, без нього ніхто не знатиме, що кому робити. Вони ніколи не говорили про поточні справи. Лише про книги, музику, далекі краї. Він багато де бував, а в неї все попереду. А, можливо, вони кудись вирвуться ненадовго разом… І тільки-но ця думка навідувалась до неї, як вона відчувала нестерпний біль, бо якимось дивом напевне знала: цього ніколи не буде. І не тому, що її мати не відпустить. А тому, що цього не буде. А що буде? Що буде далі з ними?

Отже, він жив не сам, і тому вони бачилися не так часто, як хотілося б. Кілька разів він запрошував її в помешкання, куди його бригада підводила якісь новітні комунікації. Але одного разу в одному з таких об’єктів не було ніяких меблів, і хоча вона йому нічого не сказала, він відчув, що мимоволі образив жінку таким хуліганським дискомфортом, і більше не запрошував її на свої об’єкти. А ще одного разу він зробив зусилля й розімкнув палкі обійми в темному парку, щоб натхненний політ не завершився дуже жорсткою посадкою. Невдовзі по тому він бездумно прийняв її запрошення прийти до них, коли мати сказала, що поїде провідати бабусю й повернеться ввечері. Хоча за деякими деталями він, як чоловік дорослий і такий, який добре бачить суть буття, міг здогадатися, з яким натхненням вгризалася в її життя її мати.

— Ти певна, що вона не повернеться з пів­дороги?

— Бабуся й правду хвора, і їхати до неї далеко. Ми кілька разів їздили до неї разом. А тепер вона зібралася сама.

І саме тоді, коли в її домі вони летіли до тих немислимих меж, яких і щасливі коханці не завжди сягають, за дверима кімнати почулися рішучі кроки. А потім почався дикий стукіт: відчини! Чого замкнулась?

Вони з матір’ю жили в комунальній квартирі, то ж вхідні двері замкнути так, щоб неможна було увійти, було неможливо. А під дверима їхньої кімнати мати влаштувала концерт: дует голосу й барабанного бою, на який теж не можна було не реагувати, бо комунальні сусіди дружно зарипіли дверима своїх кімнат, щоб розібратися, що ж відбувається?

Він рішуче відчинив двері кімнати, не одягаючись, не затуляючись.

— Молодий чоловіче, одягніть штани! — заве­рещала мати.

— Ви, здається, все підлаштували саме для того, щоб побачити мужчину без штанів, — спокійно відповів він.

— Я повернуся за п’ять хвилин, щоб вас тут не було! — закричала мати, тікаючи до комунального туалету.

Він швидко одягся й пішов, не глянувши на неї.

А вона лишилася в хаті, і в голові промайнула думка: навіть з вікна не кинешся, третій поверх, тільки переламаєш хребет, до смерті не заб’єшся…

— Порядні мужчини в такій ситуації кажуть, що дівчина не вийде з дому інакше, як дружиною!

А твій втік, як заєць! А ти лишилась зіпсованою на все життя! Кому ти тепер потрібна! Тепер доведеться бігати по абортаріях! А знаєш що таке перший аборт! І він напевне заразив тебе! Як не сифіліс, то трипер вже маєш, щоб ти не сумнівалась! Про це знатимуть всі в твоєму в університеті! Про це завжди повідомляють в деканат! Тебе переведуть на заочний! Будеш вчитися разом з усілякими дурами-учительками, про добру роботу після університету забудь! І про добрий шлюб також забудь! Таких, як ти, тільки мають по туалетах на базарах! Так, щоб билася головою об обісрані стінки, на яких лайном написані непристойні слова! Ось що ти наробила! Я піду в твій деканат! Піду в міліцію! Ти ніколи не будеш нормальною людиною! Я про це подбаю!

Мати виконувала цю ораторію протягом кількох тижнів. Тепер вона згадує ту симфонію з усіма контрапунктами, з усіма Forte Fortissimo, з усіма заїданнями на фразі «кого я народила» зі сміхом і зі співчуттям до мами: боже, як їй хотілося жіночого щастя! І як не моглося його здобути бодай у варіанті таємного роману! Але до такого бачення тоді, в той триклятий день, ще було дуже й дуже далеко. І спокуси високих дахів видавалися чи не єдиним порятунком від нестерпного болю, який не тільки жив у ній, але й огортав її чорною щільною лялечкою. За кілька весен з тої лялечки вилетить барвистий метелик з небувалим розмахом крил. Але попереду ще кілька осеней і кілька зим. А тоді було літо. В неї були канікули, в матері відпустка, і жодна з них так і не зібралася бодай