Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

— Так, в травматології. Наші в нього були. А я, гроші я дав, і наступного місяця ще дам, а до лікарні до нього знаю, що треба, і не можу!

— Якщо хочеш, я можу піти з тобою, — запро­понувала вона.

— Та яке там! Прийти з гарною бабою до молодого хлопця, який не відомо, чи ще матиме колись бабу! Він зі своєю саме напередодні посварився! — люто крикнув чоловік, додавши до останньої фрази ненормативне закінчення.

— Якщо ти зміниш думку й вирішиш, що я зможу внести в цю нелегку ситуацію якийсь позитив, ска­жеш, — сказала вона і знову пішла займатися собою.

Напередодні вихідних чоловік сказав, що, оче­видно, якщо їй не буде дуже тяжко, бо видовище не з легких, якщо вона зможе, то він був би радий, якщо вона складе йому компанію.

То ж вони разом поїхали в лікарню до Вітьки. Чоловіча травматологія зустріла слабким запахом сечі та міцним духом хлорки та горілої казенної каші. Але чомусь на перший погляд було не так страшно, як уявлялося. Напевне, вночі сюди справді приходить диявол в усіх своїх проявах у вигляді фатального безсоння та нестерпного болю, який не тамує жодна ін’єкція. Але поки спокійно. Хворі на своїх металевих койках здебільшого сплять або лежать нерухомо з заплющеними очима, ледь погойдуючи гирями витяжки.

Чоловіки менше спілкуються між собою, поду­мала вона. То жінки не закривають рота і якось полегшують душу.

Вітька не спав. Він знайшов сили посміхнутися їм.

— А ти молодець, тримаєшся, — каже чоловік тра­фаретні слова, які, вона відчуває, йому противно так розмовляти, але він ще не може втрапити в не­фальшивий регістр. Треба йти йому на допомогу.

— Дуже рада з вами познайомитись. Чоловік ба­гато розповідав про вас. Ви напевне видряпаєтесь, Вітю. Дозволите присісти біля вас? Але біля вас тільки одна табуретка…

— Візьміть ще мою, в мене нікого нема і не скоро хтось буде, — сказав хтось із койки біля вікна, і той голос видався їй знайомим, але щоб згадати, де вона чула той голос, треба було зосередитись. А поки треба приділяти увагу потрощеному Вітьці.

Чоловік приніс другу табуретку, і вони просиділи у Вітьки мало не дві години, і то було серйозне випробування. Інші хворі прокидалися, стогнали, скрикували, недоладно втручались до їхніх розмов, просили кликати санітарку, яка безкоштовно не йшла, а гроші під подушкою були не в усіх. Вітька з усіх сил намагався показати, що він тримається. Адже, хоча його всі чотири кінцівки переламані в кількох місцях, Бог його таки беріг, бо хребет в нього непошкоджений. Так, в палаті багато людей, і в багатьох ще й травми голів, що найтяжче. Але той, хто лежить біля вікна, запропонував табуретку, з ним вони іноді ведуть вночі якісь дивовижні розмови. А в нього справи ще гірші. В нього цілі руки-ноги, проте проблеми з хребтом. Але скоро того, що лежить між ними, випишуть, то ж вони лежатимуть поряд і їм буде легше спілкуватись.

Медсестра вкотила до палати столика на колі­щатках, сказала, що прийшов час процедур. Вони стали прощатися.

— Дуже хочу потиснути тобі руку, та не знаю, як — сказав чоловік, підводячись. Вітька сказав що в ескімосів є звичай тертися носами, а його ніс на щастя, цілий. Потім Вітька захотів поговорити з нею. Чоловік сказав, що чекатиме в коридорі. Вітька дав їй телефон своєї дівчини, з якою посварився саме перед аварією. Сказав, що довіряє дружині свого друга, що вона зуміє сказати саме те, що треба. А там, як Бог дасть. І, коли вона попрощалася з Вітькою, хворий біля вікна попросив повернути йому табуретку. І той чоловік неймовірно привіт­но посміхнувся їй і задьористо підморгнув, що погано узгоджувалось із контекстом тої страдницької палати.

Наздоганяючи чоловіка в лікарняному коридорі, вона згадала його. От же як все склалося! Колись мені здавалося, що його обличчя ніколи не зітреться з пам’яті. Але ж стерлося, впізнала не відразу. Все сталося саме так, як він казав. Вже багато років я майже не згадую його, а, як згадую, то лише ніжно посміхаюсь. А тоді…

А тоді їй було вісімнадцять років. Вона вчилася на другому курсі й пішла вечорами працювати. Дуже хотіла купити стильне осіннє вбрання: довге пальто, велику яскраву хустку, дзвінкі чобітки на підборах. Мати сказала: облиш роботу, працюватимеш, коли закінчиш університет. І купила їй і довге пальто, і стильну хустку, і чобітки. Не раз повторила: купує це на останні гроші, але чого не зробиш для єдиної дочки. Аби лише доня вчилася, не працювала бозна де, як дівчата з поганих родин. Але за той місяць, поки працювала, єдина дочка встигла познайомитися з ним.

В один день він увірвався в її життя: дорослий чоловік, дотепний, але не вульгарний, що, загалом, є рідкісним поєднанням. Він якось так розмовляв із нею, що вона забувала малий досвід спілкування з протилежною статтю й говорила все, що хотілося сказати. То було дивовижне почуття: йому також було з нею цікавою. А скоро прийшли всі інші дивовижні почуття.

Його неможливо було уявити поряд з нею в студентському товаристві, вона мовчала про нього, хоча дівчата розповідали про своїх хлопців все, що можна й що не можна.. Він був хоча й стрункий, проте лисуватий, виглядав цілком на свої тридцять п’ять. Те, що було між ними, не називалось ніякими словами. В неї був дорослий друг, з яким вона зустрічалась наодинці, от і все. І хай це триває. Так, це одного дня скінчиться. Але їй не хотілося думати про той день. А може, а може… в них складеться по-іншому... Дурні мрії дурманили голову, вона ніколи не додумувала їх до кінця, в неї не було життєвих планів, але була велика доросла таємниця.