Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

Малий більше не ходить до Центру гармонійного розвитку дитини, він пішов у перший клас. Ліквідували ту кав’ярню, де вони чи не три роки поспіль пили подвійне еспрессо й капучино, після чого вона забирала малого із Центру й бігла додому, іноді запізнюючись на обідню перерву. Чоловік рідко обідав вдома й ніколи не казав, буде чи ні, але, якщо його раптом не чекали з обідом, міг зірвати зі стіни поличку з посудом.

— Радій, що в твоїй ситуації не проблема викликати майстра наново прибити поличку. І новий посуд підкупити не проблема, — заспокоювала подруга.

— І ці чашки, які він перебив, мене давно дратували, — несподівано зізнавалася білява.

— Але він нікого не покалічив?

У Сержа, варто визнати, руки ніколи не спрямовувалися вбік волосся чи вилиць. Вибивали шибки, трощили меблі...

— Після таких екстримів він завжди заспокоюється надовго...

— Деякі жінки уміють користатися таким. Уміло підлаштовують зрив полички для купівлі нової шубки...

І вона починала реготати. Яка в неї була подруга! Їй можна було розповісти всі нюанси, які виявлялися саме в процесі розмови, яких вона сама второпати не могла. Коли вона буває біля того будинку, де була їхня кав’ярня, а тепер банк, вона завжди згадує свою подругу, яка зреклася її. Колись подруга вчила її за допомогою яких театральних жестів впливати на чоловіка. А тепер вони з чоловіком гадають, як вплинути на непоступливу подругу.

А ще її чоловік думає, а що воно було б, якби вони із другом Сергієм тоді, ірреальну кількість років тому, сіли біля тих самих дівчат, але по-іншому: він біля чорнявої, Сергій біля білявої? Що від того змінилося б? Він звик до своєї, і навіть любить її. Але в разі перестановки то білява писала б театральні рецензії за копійки, а чорнява народила б хлопчика, якого немає в його колишнього друга. І яким був би той хлопчик?

А тоді так добре було гуляти вчотирьох, і він справді не знав, котра йому подобається більше. Точніше, так добре було, поклавши руку на плечі одній, дивитися, як друг обнімає другу. Якось після чарки горілки він поділився з дружиною тими своїми фантазіями. І їй це сподобалося, і вона пригорнулася до нього. І сказала, що також любила дивитися, як обнімалися його друг і її подруга, і навіть зауважила: він цілував її в щічку саме після того, як Сергій цілував чорняву Свєту.

— А може зробити спробу ще бодай раз посидіти вчотирьох? Довідайся, коли буде прем’єра, на якій вона може бути.

— Вона не акторка, лише критик.

— Ти говорила, що вона не пропускає прем’єр.

— Тоді вона казала із гордістю, що завжди буває на найпершому показі. І намагається взяти з собою свого.

— То візьми квитки. Про гроші не думай, бе­ри в першому ряду. А я візьму букет якомога біль­­ший і шампанське найдорожче. Є слова, на які, здебільшого, усі реагують однаково, і мудрі, і не мудрі. І є жести, які також завжди справляють потрібний ефект... Як у театрі.

— Театр зараз у пошуках нових форм...

— А життя?

— Життя — театр...

«І нині ще триває дивне дійство...»

І нині ще триває дивне дійство

Таємного сакрального буття,

Де давні вірші, мов шляхетне військо,

Оберігають вічні почуття.

І кличе неприкаєне натхнення

В той світ високих дум і вічних слів.

…Та жодне слово із чужих рядків

Не резонує з плином сьогодення!..

Перший

Чоловік вже кілька днів ходив похмурий і роз­дратований, але вона знала: питати не треба. Прийде час, сам усе розповість. То ж звела контакти з чоловіком до мінімуму, більше займалася тим, куди чоловік не втручався. Поки чоловік не вимовив глухо й тяжко:

— Вітька розбився.

Вони з чоловіком заочно знали співробітників одне одного. З його слів вона знала, що Вітька — класний хлопець, молодший на декілька років, дуже привітний, дуже спокійний, дуже надійний.

— І головне, я мав їхати замість нього… — чоловіка прорвало, він почав говорити швидко, намагаючись вимовити за одиницю часу якомога більше слів, ніби компенсуючи своє недавнє похмуре мовчання, — Вірніше, він поїхав замість мене. Вночі! Він водить дуже охайно!

— Ти казав.

— Так! А тут ці неповнолітні мажори ганяли на татових тачках! Прямо по трасі! Він, схоже, намагався об’їхати їх.

— Але він живий? — обережно спитала вона.

— Живий, але… — чоловік махнув рукою, — Сорок переламів різного ступеня! Спочатку його завезли до якогось райцентру, поки встановили особу. Його мобілка також розторощилась, телефонів видобути не було звідки… — чоловік приречено перераховував усі випробування бідолашного Вітьки.

— А зараз він вже в Києві?