Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

я б щось приготувала! А нащо тобі товктися біля плити? Краще запросити їх до ресторану, посиділи б, згадали молоді роки.

Не відразу звикаєш приходити до норми без такого добре засвоєного й роками відпрацьованого прийому, як родинний бешкет. Сатаніти з дружиною чоловікові більше не хочеться. Для поповнення енергетичного балансу йому треба щось новеньке. Він згадав ту чорняву подругу. То вона колись дала йому ідіотське прізвисько Серж. Чому Серж? Бо не Сергій. А Сергій — то мій. А ти — Серж. Добре, що вони перестали спілкуватися. І той Серьожа, його давній друг, хімік-технолог нещасний, хіба то мужик? А дружина, отже, спілкується з тією козою?

Він устав серед ночі, вийшов зі спальні, обережно причинивши двері, щоб не розбудити жінку, пішов у передпокій, знайшов її сумочку, відшукав у ній мобілку. Заходився гортати записну книжку. Як же ж звуть ту козу? Свєта, як це він забув? Свєта в її телефонній книжці одна, і це добре, а то б іще зателефонував не тій, було б незручно. Але цій козі він іще пояснить, що воно таке, утручатися в чужу сім’ю! Вона буде вчити його дружину, від чого в її чоловіка енергетичні пробої? Попрацювала б, як я! Це не писати її дурненькі матеріали, хто в який спосіб скаче на сцені, як крутить головою чи задом. У нього справжня робота, яка приносить реальні гроші, а не її цирк на дроті!

Чоловік переслав на свій номер координати чорнявої Свєти й наступного дня, поки не минув запал, зателефонував їй.

А по тому і він сам, і його білява дружина, і її чорнява подруга Свєта, коли в них усіх минувся шок, уже багато місяців міркують: і що то за сила, що за потужна енергетика в тих магічних словах: «Якщо ти ще бодай раз... Я попередив!.. Земля під ногами горітиме!.. Синці з фейса ніколи не зійдуть!.. У чо­ловіка забудеш, що колись стояло!..»

— А це останнє навіщо? — питала дружина.

— І сам не знаю. Мене несло. Хтось інший у мені говорив. Або інша. Якась погана баба.

— А чому баба? Усе гірше від жінки?

— Так в Біблії написано.

— Яку ти перечитуєш щовечора?

Чоловік замовкає. Дружина не змушувала його проговорити вголос: я винний, я ідіот, я бозна-що накоїв. З неї досить його вибачення на невербальному рівні. Час від часу він неодмінно вертається до того епізоду, то його ініціатива, не її:

— І що за сила в тих словах, скажи мені, чому воно так діє? Вона тобі так і не дзвонить?

— Не дзвонить, — зітхає дружина, — і на мої дзвінки не відповідає.

— А знаєш, що мені бабуся розповідала? Про ці самі слова, як вони спрацювали, але в іншій ситуації.

— Про ці самі?

— Про майже ці самі. Мій дід у тридцять третьому, коли прийшли в їхній двір за останньою торбою картоплі, так і сказав тому комнезамівцю: «Забирайся геть! Якщо ти ще бодай раз... Я попе­редив!.. Земля під ногами горітиме!.. Синці з пики ніколи не зійдуть!.. Забудеш, коли стояло!» І той більше не приходив! Правда! Поставив галочку, що все забрав. І дід з бабусею вижили. А інші віддавали...

— Ти ніколи не розповідав мені про це! — у дру­жини виникло жваве зацікавлення історичною пам’яттю роду її чоловіка. Вони починають говорити про інше. Вони взагалі останнім часом більше спілкуються вночі.

Чоловік не змінив ні роботи, ні способу життя, але родинні бешкети стихли. Вона не знає, може, у нього з’явилася якась нова жертва. Проте щойно починає щось назрівати вдома, як вони обоє згадують його ганебний наїзд на Свєту. Згадують мовчки, дружина ніколи не нагадує йому словесно: давай, давай, зателефонуй іще комусь, із ким я спілкуюсь, настрахай: якщо ти ще бодай раз... Щоб, не дай Боже, не повернути те, чого пощастило здихатися.

А замість того вголос згадує ті ірреальні часи, коли два Сергія підсіли з двох боків до двох дівчат в одному з київських парків над схилами Дніпра.

— Добре знали, як добре привабити двох хлопців, коли поряд сідають білявка й чорнявка! — поринає в ностальгійні спогади чоловік.

— Так, знали, хоча то було цілком несвідомо. Це вже зараз з’явилися стилісти, які прораховують такі ефекти...

— І от як все вдало склалося! Обидва шлюби тривають і досі.

А от дружби розпалися. Хлопці тихо перестали то­ва­ришувати, коли один із них розбагатів, а другий так і лишився анахронічним хіміком-технологом.

А дівчата розійшлися після відомих подій.

— Так зі мною ще ніхто не розмовляв за ціле моє життя! Хай вона була моєю найліпшою подругою, але скажи, воно мені треба? Щоб якесь мурло мені погрожувало лише тому, що в нього є багато грошей? Якщо вона платила за мої подвійні еспрессо, так я тепер маю терпіти будь-яке хамство від її благовірного? Нехай вона сама з ним розбирається! А мене в цю сімейку не вплутуйте!

Цей монолог, який в оригіналі був суттєво довшим і дещо гострішим, скоротивши й послабивши деякі словесні фігури, їй передала спільна знайома, яка погодилася виступити третьою стороною в конфлікті між білявою й чорнявою подругами.

«Вона кілька років вчила мене не реагувати на зопалу сказані слова. І навчила, зрештою, навчила! А сама зреагувала, зреагувала в кращих традиціях прядіння й плетіння грубої ряднини образ і помсти, яка вже в кілька шарів обплела нашу землю, проте й досі плететься, плететься. І