Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

іноді так хочеться до фіордів! Правда! Як мені набрид той Приморськ! Мій родом із курортного міста, чим неабияк пишається. Каже: навіть якщо геть грошей немає, все одно можна поїхати до моря в дім його батьків. Гадаєш, у мене все гаразд? Думаєш, якщо мужик великих грошей не носить, то в нього не має атавістичного інстинкту бодай раз на півроку грюкнути об стіл кулаком, мовляв, він у домі господар?

— У тебе раз на півроку, а в мене помітно частіше. Я ж тобі розповідала, місяць тому він вибив вікно! Щоправда, умить прислав майстрів, і вони все полагодили. А мені після такого жити не хотілося три дні! Думала, чому не викинулася з того вікна із нашого вісімнадцятого поверху? Але до нього б і тоді нічого не дійшло!

— Такий експеримент ми ставити не будемо. Дай я закінчу про себе. Я одного дня сказала собі: я хочу зберегти цей контакт.

— Це ти про Сергія?

— Про нього, про нього. Але я знала: ніхто цього мені не зробить. Не ждіть рятунку не від кого! Ні від богів, ні від царів! Ніхто з ним не поговорить, ніхто йому не пояснить, що так із жінкою, з якою хочеш жити, не спілкуються. Чого вони з нами скандалять, ти мені поясни? Ми з тобою цю тему вже не раз проходили. Правильно, вони так поповнюють енергетичний баланс. Тому що ми відповідаємо їм із пристрастю! Коли ми лаємося з ними, то витрачає­мо свою життєву енергію, нічого не отримуючи взамін. Після сварки їм добре, а нам погано.

— Не просто погано, а взагалі — повний абзац!

— Тому краще потрахатися! Тоді обом добре! Хороший секс — то енергообмін. А сварки вони влаштовують несвідомо. Їм стає погано від чогось, і вони думають: що ж робити? Хоча вони не думають, думати — то не з їхнього репертуару. Вони просто роблять те, що вже допомагало. Ти, як застудишся, робиш те, що вже допомагало: п’єш гарячий чай, одягаєш теплі шкарпетки. А коли тобі погано після сварки з ним, телефонуєш подрузі.

— І питаю, чи вона прийде завтра сюди.

— А він, коли йому погано, питає тебе, де ти була сьогодні вранці, чому не полито пальму в його кабінеті, адже ти сидиш удома й нічого не робиш, а пальму, яку його мама подарувала вам на третю річницю весілля, чогось не полила. Хоча ти біжиш поливати ту пальму раніше, ніж уранці йдеш до клозету, це по-перше, по-друге, ту пальму слід поливати раз на місяць, по-третє, його мама вам ніколи не дарувала ніякої пальми, а по-четверте, йому ця пальма абсолютно до дупи, просто він запхав до горщика з нею недопалок і той йому смердить, а прибрати ліньки...

Білява починає реготати, хоча їй і не до сміху. У чорнявій помер великий комік, свій монолог вона прикрашає виразними жестами, а її обличчя залишається серйозним. Невідомо чого вона вступала на театрознавчий, а не на акторський.

— То я закінчу нарешті про себе, а потім будемо працювати з тобою. Коли мій контакт питає мене в тональності ля мажор четвертої октави, чому я все в театрі та в театрі, і навіщо мені тоді чоловік, якщо в театрі стільки акторів і режисерів (він, хімік-технолог нещасний, уважає, що в театрі самі актори та режисери, і що всі вони — чоловіки відповідно­го віку), то я спокійненько відповідаю, що така в мене робота. І коли він до мене ходив із букетами, йому подобалося, що його дівчина має стосунок до театру, а його букети передарювалися всіляким кирилам лавровим. І чоловік мені потрібен, але лише такий, який любить театр не менше за мене. Якщо він забув — таким був рядок у шлюбному контракті, який ми уклали на гальорці на спектаклі театру Шота Руставелі «Кавказьке крейдяне коло». Він починає сміятися, як ти щойно...

Ця тема з варіаціями виконувалася багато разів над чашечками капучино й еспрессо, над сирниками та струдлями, але, здавалося, їй ніколи не буде кінця.

— Класик сказав: життя — театр. І родинне жит­тя —це також театр. Ти оцінюй як критик, як він бездарно грає свою роль чоловіка. А тобі варто грати твою роль жінки на майстерності, а не на нервах! Тоді ефект буде незрівнянно відчутніший, — укотре повторювала чорнявка.

Та бездарний Серж укотре позбавляв свою дружину всіх життєвих сил, тож сюжети про те, як чорнява критикеса поставила на місце свого хіміка-технолога, здавалося, ніколи не стануть у пригоді її білявій подрузі.

Утім, справжні незворотні зміни — це ті, які визрівають довго. Коли дружина вперше зуміла розсміятися, а не істерично крикнути у відповідь на чоловікову звичну фразу: чого це його знову чекають із таким кислим обличчям? Ніби він не паше, як той воляра, щоб його бодай десь зустрічали із посмішкою, ти мене чуєш, кисла пико? І як це їй раптом удалося владнати конфлікт без нагнітання енергетики сварки до тої найвищої можливої межі, за якою може настати кінець, усерйоз, не по-театральному? Чому нарешті за знайомою п’єсою почав гратися зовсім інший спектакль? Звідки, із яких бездонних театральних архівів прийшли до неї потрібні репліки, які несподівано привели подружжя не до істеричних криків жінки і басовитих оглушливих грюків чоловіка, а потім до ночівлі або його на дивані у кінозалі, або її у гардеробній (незручно, але де можна замкнутися), а навпаки, до нестримного реготу під час вечері й до раннього усамітнення в подружній спальні?

Після інтиму вони весело міркували, як це цього разу не полаялися? І вона необачно відкрилася: це дружина Сергія, моя подруга, пам’ятаєш, ми колись дружили вчотирьох? То вона навчила перекидати енергію сварки в енергію сміху і сексу. Правда? А ти ще бачишся з нею? А я Сергія давно не бачу. А треба було б їх запросити якось повечеряти з нами. Так, так,