Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

часу від зачаття до народження людини. Він зачав у ній нову людину, а непотрібної дитини їй не робив. Та нова людина народилась в той триклятий день. Тепер вона в муках росте. Вона має її виростити сама, як Марія роститиме дитину Роберта.

Але вони з ним не були поєднані від Бога, як Роберт і Марія. Хоча також відчули обертання землі, коли кохалися. Власне, тоді він і дав їй цю книжку, якої вона не читала, поки була з ним, бо життя було кращим од будь-яких книжок. І коли вона гірко подумала, що іншого кохання такої сили в неї не буде, бо її мати, мабуть, має рацію, мовляв, священний вогонь вичерпується, то почула його веселий голос: Не вичерпується ніколи! Аби вміти його підтримувати! Більше того, ти ще й не починала розпалювати свій власний священний вогонь!

Далі було «Місто» Підмогильного. Це вже не да­лека нереальна Іспанія, і не війна, якої в їхньому житті не було. Це місто, її місто, знайоме до болю в очах і в потилиці. Вона згадала, як її вразило коли він, який нібито знав усе, раптом, як виявилось, не знав, де Боричів Тік і довго розпитував її, як туди потрапити.

— Я чужий у твоєму місті, — просто відповів він. Здається, тоді він і дав їй «Місто», яке тоді також не читалось. Вона за той рік взагалі нічого не прочитала, у вільні хвилини тільки мріяла, як знову прийде до нього в його зйомну хату на бульварі Дружби Народів.

Романтичний Роберт Джордан, який приїхав з Америки до Іспанії підірвати міст, щоб «вони не пройшли», забувся. А от реалістичний Степан Радченко вабив, як живий. То була перша книжка, яку вона не просто прочитала, а ніби прожила. Дочитала до самогубства Зоськи, і їй знову стало тяжко, і захотілось на високий поверх. І почула його голос: навіщо ти ідентифікуєш себе з нею? Ідентифікуй себе з Ритою! Жінка, яка відбулась, страждатиме, але ніколи не зробить такого!

А ще лишався «Степовий вовк». Загадкова, не­зрозуміла книга. Господи, чому цей дивний чоло­вічок так подобався йому? Який сенс в його незрозумілому житті? Вона не могла ідентифікувати ні його із незбагненним Гарі Галером, ні себе з не менш незбагненною Герміною.

— Що це ти сіла читати? — обурилася мати, — Від цієї книги в нормальних людей тільки болить голова!

— Тут немає ніяких непристойностей, — відповіла вона.

— Краще б вони тут були, — несподівано заявила мати, — Твій батько чомусь забрав з собою цю книжку. Все залишив, а це забрав! А тобі дав її він? Ти чуєш, що я тебе питаю? Чого мовчиш?

Вона одяглася й пішла читати «Степового вовка» в кафе біля підніжжя сходів до базару. В неї знову було тільки на чашку чаю, який швидко холонув. Якби вона зірвалася, пообідавши вдома, можна було кілька годин розбиратися із поневіряннями Гарі Галера, а тут, на порожній шлунок мимоволі весь час піднімаєш очі від книжки. І саме тоді до неї підсів Юра із дебільною фразою: дєвушка, що ви читаєте?

Юра абсолютно щиро вважав, що дівчина сідає читати в кафе з єдиною метою: познайомитися з хлопцем. А книга, яку вона нібито читає, є кодом, де зашифровано, якого хлопця вона хоче привабити. Герман Гессе — то сигнал для хлопця найвищої проби, яким Юра вважав себе. Він відразу замовив гарячі бутерброди, капучіно й по 50 грамів коньяку. Розповів, що працює, як гордо казали в той час, «на фірмі», університет закінчив два роки тому.

Він почав носити квіти й бувати в них вдома. Кланявся мамі й питав, як її здоров’я. Того дня він прийшов до них запросити її пообідати завтра в їхньому домі, щоб мама переконалася: Юра з порядної родини.

— Ти вже з ним в цих стосунках? — гучно за­шепотіла мати їй на вухо, аж стало чутно в усій великій кімнаті.

— Ні, ми ще не в цих стосунках, — відповів Юра, і мама не знала, куди подітися, господи, я знову все псую, краще поїду до бабусі.

— А чого, непогана ідея, — сказав Юра.

— Не треба мамо, я скільки жива, не скористаюся твоєю відсутністю в цій кімнаті для особистого життя.

— Молодець! Ти робиш успіхи! — похвалив її він, і вона мимоволі відчула гордість.

— Що ти мелеш, — гучно зашепотіла мати, — може, Юра не здогадається, яка ти досвідчена!

— У мами з дочкою виникли проблеми, я кра­ще піду. Я подзвоню! — Юра пішов і більше не телефонував. Проте, вона була майже певна: він чекав її дзвоника. Вона майже чула, як Юра каже своїм домашнім: познайомився з непоганою дівкою, але в неї мати — дебілка. Боже, яке щастя, що моїм першим був він, а не Юра, з яким фатально не було про що говорити! Мати довго зітхала: яка я ідіотка! Вбивати таких, як я! Може, він би й не здогадався, що в тебе були мужчини до нього! Я в усьому винна, так, я! Але й ти також винна! Ото треба було тобі казати, мовляв, більше не скористаєшся моєю відсутністю! Це ти в усьому винна! Ти! Ти!

Вона закінчила третій курс, але «Степового вовка» ще не дочитала. Мати радісно повідомила, що тітка на літо запросила їх погостювати в Одесі, поки її чоловік у плаванні. Вона відповіла, що нікуди не поїде з матір’ю, лишиться вдома. Адже в матері в Одесі може трапитися особисте життя, а вона не хоче підглядати за ще не старою матусею. Мати сказала, що йде брати квитки, але дочка твердо відповіла, щоб мати брала лише один квиток. Що хай вона не боїться лишати її тут: в