Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

гречку вона не стрибатиме, бо мати привчила її завжди бути напоготові. Адже її мати може ввалитися додому в найнесподіваніший момент.

Мати поїхала до Одеси, і, як і слід того було чекати, повернулася за тиждень до призначеного дня. Міняла зручне місце в купе на бічну верхню полицю в плацкарті, але що поробиш, звичка вламуватися в дім, коли на неї не чекають, була материною сутнісною рисою. Потяг прибув дуже рано, і мати була розчарована, заставши дочку саму, бо вже приготувала гнівну промову, що вона піде в деканат, дарма що літо. Промову було так добре складено, що мати її все одно с пафосом виголосила, але легше не стало, бо дочка вже не плакала, а весь час реготала. Адже поки матері не було, в їхньому домі сталася інша подія, яка в дев’яності приходила чи не до всіх мешканців київського середмістя. Будинок скуповували нові, їм дуже хотілося його скупити, то ж вони були готові запропонувати мешканцям комуналок по окремій квартирі на кожного. На кожного, а не на родину. І вона, яка перша розмовляла з покупцями, твердо поставила умову, що погодиться звільнити кімнату лише за умови, що їм з матір’ю буде забезпечено дві окремі квартири.

Процес розселення їхнього будинку тривав довго, адже треба було забезпечити житлом кілька десятків вередливих людей. Мати боролася, наче тигриця, за подальше проживання разом із дочкою. Погрожувала деканатом, в’язницею, самогубством. Переконувала, що, живучи окремо, дочка скурвиться, зіп’ється, її обкрутить якийсь молодик і викине з квартири, яку забере собі, і щоб тоді ти до мене не йшла!

— Не прийду! Якою клятвою поклястися що не прийду?

— Будь-яку клятву порушиш і прийдеш! Але я тебе не пущу! Не пущу!

— Гаразд, мамо, не пустиш! А ти направду хочеш, щоб в мене все було погано?

— Хочу! Бо треба шанувати матір! Якби не мати, ти б працювала повією на трасі, а не вчилась в університеті!

Мати вдавалася не тільки до пафосних спектаклів, а й до серйозних спокус. Умовила її піти подивитись двокімнатне помешкання в Старому Києві, щоправда не в дореволюційному, а радянському будинку з божевільною панорамою з вікна. За такий краєвид у власному житлі люди продають безсмертну душу.

А їй треба тільки відмовитися від двох однокім­натних, погодитися на цю, але з мамою.

Вона довго стояла біля вікна в тій квартирі й дивилася на стіни й дахи Старого Києва. Краєвид, за який продають душу дияволу. Згадала, як стояла з ним в бетонці на Либідській. Згадала, як стояла на даху багатоповерхівки невдовзі після триклятого дня. Невже їй ніколи не вирватися з зачарованого кола фатальних істерик і малодушних примирень? На той момент вона вже дочитала «Степового вовка». І в якусь із хвилин великого відсторонення збагнула сутність тої химерної книги. Страждань не можна уникнути. Але будь-яке страждання має бути продуктивним. Інакше гра не варта, щоб її грати, інакше життя не варте, щоб його жити. І то вже був не його голос. А її власний.

То ж на третю річницю триклятого дня вона стала власницею свого маленького житла. Вони з матір’ю остаточно роз’їхались. І в кожної з них розпочалася своя історія. Мати разом із іще двома колегами відкрила приватну школу, і ще й досі бере участь в тому проекті. Отже, зрештою, і мамі від моєї «зради» стало краще.

— А в тебе все гаразд, — посміхнувся він, коли вона таки прийшла посидіти на табуретці біля його ліжка вже по тому, як Вітьку забрала додому його дівчина.

— Все чи не все, але я свідома того, як живу, що роблю, кого кохаю.

— Чоловік не влаштує сцену, що дружина після роботи пішла невідомо до кого в лікарню?

— Я б з таким не жила. Хоча до цього чоловіка, якого ти бачив, за якого я вийшла заміж, в мене був досить тривалий і дуже гіркий зв’язок, і так тяжко було, що…

— Що не було, кого звинуватити у своїх бідах?

— Саме так! А розірвати той зв’язок мені допоміг не мій чоловік, а добра робота, яку також шукала довго. І два роки була сама. Але за свободу завжди платять високу ціну.

— Бо вона того варта, — і ці слова з вуст чоловіка, якому загрожувала перспектива до кінця днів бу­ти прикутим до ліжка, задзвеніли, як струна на ультразвукових частотах, і вона не знала, що відповісти.

— Я минулого року був біля вашого будинку, де тепер готель, і не відчував гніву, лише добро, — сказав він, щоб перебити ніякове мовчання.

— Кияни тепер ідеалізують свої тісні помеш­каннями в середмісті, які тоді так ненавиділи! А я хоч і люблю Старий Київ, усвідомлюю: в мене там щастя не було. До речі, я іноді думаю: мені просто допомогла сліпа доля. А, якби інша житейська ситуація? Невже б так і лишилась у світі бездарних бешкетів і неплідних страждань?

— Коли по-справжньому рвешся кудись, сліпа доля прозріває. Аби бути певним, що вибрано вірний напрямок.

— Чому ж доля не посприяла тобі? — гірко спитала вона.

— І мені посприяла. Хоча б тим, що я знову побачив тебе, — він несподівано схопився рукою за металеву поперечину й сів на ліжку, і його голова гойднулася в конусі корсета, і було видно, що той ривок, той прорив вартував йому надзусиль, — Пам’ятаєш епіграф до «Міста»? Як можна бути вільним, коли маєш тіло?.. Але колись я зіграю цю партію краще…