Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

Я трохи здивувався, невже я маю настільки хворий вигляд, аби так казати про мене? Хіба що Гена все ще не міг мені пробачити те поранення, через яке бинт ще й досі щільно обмотував його плече.

Ларс підійшов трохи ближче до мене і, дивлячись на своїх людей, мовив:

— Ну, хлопці, ви знаєте, що робити з нашим другом Геною…

Чотири кремезні велетні з пиками, більш схожими на цеглини, аніж на людські обличчя, схопили тепер уже переляканого ковбоя за міцно зв’язані руки та ноги і поволокли кудись за автомобілі, — туди, де щільно росли колючі кущі і ще зовсім маленькі ялини.

Гена вигукував щось на кшталт: «Якого біса? Відпустіть» та інші недоречні слова, що могло означати одне — раніше він був впевнений, що його відпустять, але дарма…

Я відчув, як серце похололо.

Якщо кілька хвилин тому я міг сміливо сказати, що почуття страху мене полишає, то тепер я готовий був, заціпенівши, ходити під себе від переляку. Ларс дивився на мене, наче гадюка на щура. І саме щуром я себе й почував… та навіть щур на щось-таки здатен…

— Ну, Джоне, будеш мені розповідати, де Свята?

Я тихо пробубонів собі під носа:

— Вона у безпеці.

— Що ти кажеш?

Я закашлявся і хрипко промовив щось незрозуміле, аби Ларс знову не розібрав жодного слова.

Чоловік сплеснув руками, зітхнув і підійшов ближче до мене. Він трохи нахилився і хрипким голосом роздільно повторив своє питання:

— Джоне, ти знаєш, де Свята?

Я чекав саме цього моменту. Пружно підскочивши на лікті, я з розмаху врізався черепом в його доглянуте обличчя. Ларс, наче підбитий птах, звалився коло мене на полотно із сухих голок, що перемежовувались із мохом та травою. Здається, він знепритомнів.

Як міг, я попластував ближче до своєї жертви. Зв’язаними позаду руками я почав обмацувати його кишені. Верхні декоративні у стильному кофейному піджаку в клітинку, приховані у підкладці, і навіть ті обманні кишені, що рясно прикрашали собою чистенькі білі джинси… Нічого! Нічогісінько, що можна було б використати аби звільнитися від пут…

У нього мав бути хоча б ніж! Як можна бути начальником такої купи головорізів і не мати персональної зброї?

Я готовий був заскреготати зубами, коли раптом надибав пальцями запальничку. Звичайну, скромну, невелику, з прозорого пластику — такою не соромилися користуватися як заможні чоловіки, так і школярі, що потайки забивали косяк у підворітні.

Ну хоч щось!

Все ще лежачи на землі, я спробував орудувати своєю знахідкою. Мотузки були зроблені з якогось синтетичного матеріалу, що робило їх дуже міцними і, можливо, навіть ніж не взяв би такі пута. Та трошки вогню — і синій штучний матеріал, наповнюючи повітря смородом, почав скапувати прямісінько мені на шкіру. Було боляче, та я терпів. Ще трохи — і я звільнюсь…

Раптом за машиною почулися голоси. Ларс поруч зі мною почав приходити до тями.

Я, нарешті, звільнив руки і, ледь стримуючи тремтіння у них, запалив вогник біля синіх мотузок на ногах. Ті так само почали горіти і танути.

— Що в біса ти робиш, чорт тебе дери! Хлопці, сюди! — вигукнув Ларс у мене за спиною.

Він прийшов до тями і побачив, що я майже вільний. На моє нещастя, Ларс був не дурним, тому одразу ж підняв ґвалт, аби його молодці пришвидшили рух.

Щойно я встав на ноги — з-за машини вискочив здоровань у сірій футболці зі зброєю у руках.

Я відчув, як дуло пістолета дивиться на мене, і це почуття змусило притихнути.

— Ані руш! — мовив лобатий бурмило, і за його спиною виріс іще один здоровань. Два інші, я був у цьому впевнений, блокували мені дорогу з іншого боку автомобіля.

Я обернувся. Ларс вже піднявся на ноги і, потираючи рукою забитого лоба, хрипко промовив до мене:

— Ти справді хворий! Нащо було мене бити?!

Я знизав плечима.

— Напевне, тому, що я не хочу, аби мене пристрелили і залишили під ялинкою, як новорічний подарунок.

Ларс невесело засміявся:

— Та кому ти потрібний, щоб тебе убивати, дурню. Я взагалі тебе розв’язати хотів, а ти мене як гахнеш своїм казанком по голові…

— Розв’язати? — не повірив я.

— Авжеж, розв’язати! Цей театр був лише для Гени.

— Ви його вбили?

— А потім у тюрму на 20 років і більше? Ти здурів, чи що? Я приватний детектив, а не мафіозі. І те, що у мене стільки охорони, — то лише пересторога на даний відрізок часу, доки все не уляжеться. — Ларс згадав про своїх здорованів, що все ще тримали мене на прицілі. — Сховайте зброю, хлопці. Далі будемо їхати у місто…

Нарешті, дуло пістолета сховалось у кобуру, і я відчув себе трохи легше. Втім, думка про втечу мене все ще не полишила. Але зараз тікати було б зовсім безглуздо, тому я приборкав свій страх і зупинив дрижання у ногах. Виходить, якщо Ларс не бреше, ми все ж рушимо рятувати Святу…

— А де Гена? — я вирішив впевнитись у тому, що Ларс каже правду.

— Якщо пощастить, зустрінемо його, коли він пішки буде йти по дорозі до Судака, — усміхнувся детектив Ларс і дружньо поплескав мене по спині, від чого я ледь не підскочив. — Заспокойся, хлопче, все з ним добре. Ми дізнались все, що могли, і дали йому втекти. Нехай думає, що він герой…

— А що буде зі мною?

Ларс знизав плечима:

— Сподіваюсь, ти мені допоможеш знайти Святу… і кинджал.

Свята сиділа за охайним плетеним із соломи столиком і потягувала каву.

— Ще кави? — спитала Рита.

— Ні, люба моя, не треба. Краще дай мені