Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

— Коржика? — Рита дістала з бляшаної коробки трохи печива і поклала на тарілку. — То ти знала, що Ляля буде допомагати Ларсові?

— А хто цього не знав? Вона мене любить. А коли люди люблять, вони завжди роблять якусь дурість, вважаючи, що так буде ліпше. Вона, напевно, думає, що я сама не знаю свого щастя. Що тікаю від найкращої долі через мою молодість і необізнаність…

— А ти тікаєш через щось інше? — посміхнулась Рита.

— Хто мене знає… Я й сама себе інколи дивую, — посміхнулась у відповідь Свята. — Знаєш, я хочу бути вільна. І хочу, щоб Ларс це розумів. Але я ж знаю, який він імпульсивний. Знаю, що він може зробити…

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Ні. Кицька завжди веде мене правильно.

Рита зітхнула і скептично подивилась на Святу.

Її темні очі красномовніше від слів говорили про те, що думала чорнява дівчина.

Рита розлила залишки кави із кавоварки по філіжанках і віднесла металеву посудину додому.

Свята сиділа на плетеному стільці і дивилась на море.

Рита із чоловіком одразу ж послухалися своєї подруги і колеги, а Свята, як не крути, була колегою і близьким другом Марка, тому могла просити від нього набагато більше, ніж просто від приятеля. Марк заправив авто, і ще вчора увечері вся трійця поїхала до Ялти. Тут на багатолюдному морському курорті Марк мав квартиру.

Рита знов повернулася на балкон і сіла навпроти Святи.

— А той хлопець. Як його?

— Джон?

— Ага. Як думаєш, із ним все гаразд.

— Я дуже на це сподіваюсь… Господи, мені ніяково, що я його так залишила. Але ж сама розумієш — Ларс розклеїв усюди афіші, а на них — його телефон. Як я могла відвести від себе його очі краще, ніж зайняти дитину новою іграшкою?

— Не кажи так. Хіба той Джон іграшка?

— Ні, ну що ти. Просто слово дурне обрала… Він чудовий. Знаєш, який він нещасний?… Він такий… гарний, привабливий. Він сміливий! І я його трохи побоююсь.

— Ти що, закохалась?

— Я всіх люблю, ти знаєш… Але у ньому є щось особливе. Наче він вже помер… І не один раз…

Наче він має другий шанс, і зараз щось мусить статись, щось вирішальне…

Рита смикнула плечима. Вона не розуміла Святу і найчастіше сприймала її дивні порівняння і розмови як частину якоїсь характерної лише для Святи хвороби. І з цією хворобою могла змиритися, але розуміти її не збиралася.

— Взагалі, я хочу сказати, що воскресіння для нього можливе. Він наче помер, але не зовсім. Щось таке.

— Як не зовсім помер — то це добре, — нарешті заспокоїлась Рита і прибрала з лоба пасма коротенького чорного волосся.

Ми вирішили вирушати в дорогу вранці.

За останні кілька днів, що Ларс і я провели у Судаку, мені вдалося дізнатися про нього більше. Не те щоб мене дуже цікавила його особистість. Скоріше, я намагався зрозуміти, що такого у ньому знайшла Свята… Певно, це були ревнощі з мого боку.

Коли я відвів Ларса до квартири, у якій мала залишитись Свята, він одразу ж зметикував, що дівчина мене обвела навколо пальця — побачила плакати з його номером телефону, впізнала його і вирішила, що краще для неї буде сховатись і у разі можливості заплутати слід. За його словами, вона підмовила Риту і Марка рушити далі у напрямку Сімеїзу і, певно, взяла кинджал із собою, а мене змусила думати, що він у малиновій торбі зі мною.

— Ти про неї кажеш так, наче вона має великий досвід у подібних джеймсбондівських хованках, — знизав я плечима, коли ми від’їжджали від порожнього будинку Марка і Рити.

Ларс курив цигарку із приємним вишневим ароматом. Я не мав такої дурної звички, але, дивлячись на те, з якою насолодою детектив закурює, всмоктує дим у легені, а потім випускає клуби диму, наче тимчасово приспаний вулкан, мені самому закортіло пригоститись. Та я промовчав.

— Вона досить непередбачувана, Джоне… Все через її хворобу…

Я майже не здивувався:

— Вона хвора?

— Психічно. Та це не важливо. Вона вкрала кинджал… Я впевнений, Свята навіть не знала, що у ньому такого цінного…

— І що у ньому такого?

— Все просто… У ручці є таємне відділення. Там я зберігаю флешку… з дуже важливою для мене інформацією…

То он у чому справа! Флешка…

Я голосно видихнув. Це допомогло позбавитись від певної долі роздратування, яке мимоволі виникло всередині мене, коли Ларс сказав, що Свята хвора. Десь глибоко у душі я знав це, але чути про її стан від Ларса мені зовсім не хотілося…

— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тобі все це розповідаю? — Ларс повернув до мене свої сірі очі. Зараз вони були повні тепла і приязні… що бісило мене ще більше, ніж кілька хвилин тому.

— Я кажу тобі все це, бо я знаю, що ти хочеш допомогти Святі. Вона подобається тобі. А я люблю її і теж хочу їй щастя. Тому якщо ти будеш знати, що загрожує Святі — це буде на користь нам обом.

— І що їй загрожує?

— Люди, які шукають мій кинджал, полюють на інформацію, яка знаходиться на флеш-карті. Свята про неї навіть не здогадується. Але якщо мої вороги знайдуть Святу — вони можуть зробити їй дуже погано, аби лише отримати кинджал…

То он як тепер називається шантаж — флеш-карта з інформацією. А ти, Ларсе, благородний і люблячий, не хочеш зла для своєї коханої? Цікаво, про що ти думав, коли почав шантажувати брата Гени?

Я був злий. Злий, як чорт… Мене розгнівав не тільки Ларс. Певно, мене дратувало те, що я