Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Неясна була сама доля всього «спецконтинґенту», а ще більше було неясне становище галичан у ньому. Було видно, що нас уважають за ворогів «совєтської власті», та й не диво; було видно, що від смерти врятувало нас лише це, що завеликий був брак робочих сил у Совєтськім Союзі. Та війна зближалася швидко до кінця і, по всім даним, Совєтський Союз мав стати одним з побідників. Що ж зробить ота несамовита держава з своїми негромадянами, яких вина була таки в очах власті більша, ніж проблематична. Але легше було ті, питання ставити, ніж на них відповісти. Дамоклів меч непевности висів над усім «спецконтинґентом». Певно, падали тут, чи там, якісь слова з офіційних, чи пів офіційних уст, та вони лише доводили, що котимось у невідоме. Не знати, чи в краще, але мабуть, — ні. Та й чи була вже така погана ота нагла доля? Адже ж казав ще на початку моєї таборової кар'єри інструктор «бєзопасності»: «Кілоґрам хлеба палучать будєтє, єдва лі ваші родітелі столько палучают». Він мав рацію. Вістки про нелюдську нужду, головно на «визволених» територіях, доходили до табору в тій, чи іншій формі, дуже часто. Оті ж баби, що приносили хліб та махорку до табору, одверто говорили, що роблять вони це не з добра, а щоб заплатити «налоґ», а навіть, щоб могти купити бони 5-ої воєнної позички, чи теж льотерії. Я сам читав листи, писані батьками моїх співтаборовиків, де вони заклинали їх на все святе, щоб хоч дещо допомогти батькам вдома. Модерні каторжники не могли числити на допомогу з-зовні; вони мусіли ще помагати тим, що остали вдома…

Така трагічно-парадоксальна ситуація, це теж один з наслідків Октябрської революції… І бідні шахтарі, виждавши до «получки», купували «стакан» махорки, крутили цигарку, кляли і несли гроші до будь-якого «вольнонайомного» на шахті, щоб надати свою правдиву кровавицю додому… Небагато було таких, але були. Та найбільше можна було довідатися, коли до будь-кого з таборовиків (очевидно негалицьких) приїхали батьки, чи жінки. Було кілька таких випадків, бо митарства, зв'язані з одержанням перепустки від місцевої міліції, були не кожному під силу. Їзда, напр., з Курська до Сталіногорська тривала 3 дні, а одна жінка приїхала була раз аж з Ташкенту. Привезла вона, як правило: табаку, хліб, штани і шапку «з ухами», часом, літру-дві самогону і, головно, багато всяких новин хоч і мало веселих.

Настрої галичан, з природи речі, влилися в загальний потік настроїв загальнотаборових. До кінця 1944 р. у наївних жевріла ще, хоч слаба, надія на зміну воєнної ситуації. Успішна совєтська офензива весною 1945 р. збудила надії на скорший та «переможний» кінець війни і близьку розв'язку питання інтернованих. Щоб не забігати далеко вперед, скажу лише, що літо 1945 р. минуло в тривожному вижиданні, а восени 1945 р. дійсно почали робити перші кроки в напрямі переміни таборів у робочі батальйони, формовані з правно вільних людей. Та тоді виявилося, що ця зміна на галичан «не разпространяєтся». Тому не диво, що всі надії на зміну долі в'язалися тільки з можливістю нової війни. Після травня 1945 р. ніхто не мав враження, що війна скінчиться. Може тому, що боявся його мати. А коли вибухла війна з Японією, всі хотіли бачити можливість нової, може останньої, завірюхи. Та не так сталося, як гадалося.

Великою подією у нашім таборі був прихід інтернованих німців в другій половині лютого 1945 р. Були це в основному цивілі, підростки і старухи, тут і там попадався військовий. Приїхали вони в жалюгідному стані: окрадені з усього ціннішого, без черевиків, ноги обмотані лахміттям, побиті, брудні, зарослі, майже всі з початками дезинтерії. Весь табор мав сенсацію. Ми, що бачили безконечні валки совєтських полонених улітку 1941 р. роздумували над марнотою цього світу. Більш думаючі люди з таборової адміністрації голосно матюкалися й злилися, що за дурень прислав сюди цих здохляків. Дійсно їх на роботу не можна було посилати навіть після тамошніх катеґорій. Пригадую, що був там хлопчина 14 літ, Ганс Вімер та багато його ровесників. Сеньйором цієї компанії був кафляр, Отто Каліс, що мав 60 літ і був півспаралізований наслідком «неврітіс сатурніна». Був ще редактор газети «Ляндсберґер Цайтунґ» Бавмергель (?), інж. Фабер з БМВ, голляндець Фелікс Баренум (?), італієць Аладео Боаріні, австрієць Йозеф Штайнер, словінець Цафута, васершльонзак Ян Колодзєй і баварець д-р Люї Бавдлєр, про якого далі.

Всі ці здеґрадовані долею надлюди були головно мешканці Сх. Прусії та Бранденбурґії, отже земель, що найскорше були окуповані большевиками. Вже сам їх вік вказував, що це були люди навіть до «фольксштурму» нездібні. Забрали їх з їхніх домів без ніякої безпосередньої причини. За одною версією — для забезпечення запілля, за другою, для праці при відбудові СССР. Однак і одне і друге було дуже смішним обґрунтуванням. У першому випадку ці люди не могли нічим большевикам пошкодити, у другому — нічим помогти. Думаю, що забрали їх сюди лиш тому, щоб вони собі тут потихенько перемерли; це мабуть у зв'язку з плянованою передачею східніх окраїн Німеччини полякам. При «комісії», як загально названо лікарський перегляд, признавано поодиноким німцям катеґорію все степень вищу, ніж нормально, так що до шахти попали люди з двосторонньою пропуклиною, перестрілами чашки, або легенів. Це — згідно з урядовою інструкцією. Я все це бачив сам, бо авансував на «переводчика» в санчастині. Цей новий уряд був конечно потрібний, бо німці облягали санчастину. На другий-третій день, наш Борис Михайлович вхопився за голову, бо дезинтерія і запалення легенів зачали вже дуже грізно поширюватися. Рішено створити для хворих німців «ізолятор», де б вони могли собі спокійно вмирати. Дійсно, у кутку адміністраційного бараку відведено кілька кімнат, де на підлозі повкладалися хворі. До шпитального персоналу ввійшов між іншим німецький лікар, інтеліґентний молодий чоловік, що зрештою сам був хворий, фельдшер Артьомчик (?) і я, як перекладач. Це мені було вигідно, бо я врешті покинув фізичну працю, а конкуренції я не боявся, бо російські ґерманісти імени від прізвища не могли розрізнити. І так на шляху до останнього оформлення «лаґерним придурком», я поступив ще один крок. Тепер уже я не спав у корпусі на 800 людей, а спало нас чотирьох у кімнаті. Теж, згідно з загально прийнятим звичаєм, коли ми одержували обід для хворих, ми їли самі відповідну порцію, бо совєтське «гасло» звучить: «что скушаєш, ето твайо».

Медична опіка у нашому ізоляторі була невелика, щодня рано міряв д-р Бавдлєр горячку і говорив з кожним хворим, додаючи йому