Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

дістався під совєтську владу в 1939 році. Що ця справа була трактована серйозно, я мав нагоду переконатися; та про це згодом. Переходжу тепер до найбільш історичної та близької для кожного з нас справи, а саме: як жили галичани в таборових умовинах, що думали, чого вижидали і які були для них можливості.

Як я вже згадував, в таборі було до 150 галичан. За вийнятком кількох десятників, з яких більшість до свого степеня не признавалася, це рядові піхотних і артилерійського полків. Коли я прийшов до табору, найгірші хвилини були вже за нами. Оті хвилини були природньо, невеселі. З моментом приходу галичан до табору, всяка таборова сволоч, головно з адміністрації та таборових підпанків, кинулася доводити на них свою льояльність. Явище цілком паралельне до того, що я пережив на власній шкірі. З часом «старі» пристосувалися, галичани пішли в шахту й усе поплило нормальним таборовим трибом. За місяць, або два, дехто виліз з шахти, різними способами, залежно від випадку. Напр., Петро Тимочко, штурман фюзилєрів, пішов малювати гасла і пики вождів, авансувавши на таборового «художніка», функція в кожному таборі етатова і необхідна. Тому і решта братії непохлібно про нього говорила, та я у багатьох балачках виробив собі про нього правильну, додатню опінію. Говорили, зрештою, зле й про мене, і про кожного, хто виліз з шахти, та «плавав» по таборі. Мединський, купець зі Львова, 45-річний чоловік, хворий на серце, до шахти не пішов, сам зрікся приділу до інвалідної бриґади і працював лагерним «красільщіком». Кілька фахових столярів, галичан, працювали в бриґаді «плотніків». Та це були одиниці, а маса ходила до праці в шахту.

Проблеми, що найбільше хвилювали наш гурт, це було по-перше: що робить родина, а по-друге: що буде з нами. Перші листи з дому наспіли в листопаді 1944 р. Це були здебільша зпорушливо-трагічні листи, бо писали їх головно батьки до дітей, чи навпаки, діти, які після Бродів, втратили надію будь-коли подати про себе чутку. З ними спав в більшости і тягар з грудей, бо виходило, що родичів за дітей-членів дивізії, назагал не переслідували. Вістки з дому були, в головних зарисах, всі однакового змісту. Виходило з них, що чоловіків мобілізовано дуже основно до ЧА, дехто встиг дістатися до новоорганізованого адміністраційного чи залізничного апарату. Школи відкрито відразу, та в них вчили спроваджувані «педагоги». Про колгоспи ще нічого не було чути. В грудні прийшла вістка про смерть Митрополита, яка остаточно розбила галицьку громадку. Поволі почали просякати вістки про дії УПА в Галичині, головно з Волині та Підкарпаття. Я сам читав лист до одного волиняка, де його ж сестра описувала напад партизанів на районове містечко Гощу; там партизани здобули в'язницю і випустили всіх ув'язнених. З листів одного, віяло сумом і безнадією, бо видавалося, що все присяглося на знищення українського народу. Ціла територія під найжорстокішим з окупантів, надії на якусь зміну нема, крім одної УПА і ніхто на цьому світі не думає про якийсь опір переможному походові комунізму. Матеріяльної помочі з дому, безпосередньо, не можна було дістати. Лиш кліька випадків пам'ятаю, де родичі, після безконечних митарств, спромоглися вислати харчеві посилки до Росії. Зате можна було присилати до табору гроші. Хоч, судячи з листів, у краю про гроші було дуже тяжко, то не було галичанина-таборовика, щоб не дістав грошевої посилки з дому. До 100 рублів виплачували відразу, коли прийшло більше, треба було писати рапорт-просьбу до команданта «лаґотдєлєнія», що ратами, залежно від гумору, дозволяв виплачувати суму. Ті гроші видавалися головно на хліб і махорку, як підставові артикули життя в таборі. Були такі, що купували цукор (місячна пайка 600 гр. — 50 рублів) або щось з одежі, хоч властиво не було чого. Одежею постачало табори НКО — воєнне міністерство. Це були страшні лахи, часто з ранених, ще з кров'ю, з одним відірваним рукавом і т.п. Білизна часто завошивлена, а все знищене до краю. Сорочки до пояса, підштанці без очкурів. При цій нагоді мушу поінформувати тих, що знали рос. мову до революції, що сорочка називається тепер рубаха-натєльная, а підштанці — натєльниє кальсони. Які ще можуть бути кальсони, окрім натєльних — інструкція не подавала. Найгірше однак стояла справа з черевиками. Не знаю чому, але совєтські люди, здебільша, дуже горді на своє взуття. Та це були такі страшні шкарбуни, що не згрішу, коли скажу, що в світі кращі на сміття викидали. Бачили ви совєтських вояків? Уявіть собі, як можуть виглядати їх зношені черевики… Компліктувала цю справу й славна совєтська організація. Ця організація є дуже блискуча вгорі, а скандальна в низах. Як її гідний приклад, пригадав мені транспорт черевиків десь з січня 1945 року. Прийшло їх около 900, а всі були ліві… Тому теж лагерний шахтар — це найбільш обдерте сотворіння на світі. Ну, і брудне. Загально було так, що кожний носив штани, доки міг, а коли дістав інші, то вбирав їх на подерті, і так часто мав на собі три пари штанів, не рахуючи «білля». Робочого та щоденного вбрання окремо там нема. До роботи і до «леткомнати», свого роду таборової читальні, ходиться в тих самих лахміттях, брудних і подертих, також спалося в тих же лахміттях, на сіннику з мерви, а накривалося «шинелею» або «бушлатом»-ватованою курткою. Поговірка і каже: «Начальство больше знаєт, оно ґазєти читаєт і в кальсонах спіт; ми спім у брюках». Коли до нашого табору (про це пізніше), прийшли балтійці, то їм видано «спецовку»-робочу одежу. Характеристичне, що ця спецовка була біла до шахти… Не знаю, як ходять вбрані совєтські кельнери, але ж виходить, що в чорному… Спецовочні штани відзначалися ще й тим, що не мали матні і по двох днях тріскали надвоє.

Це про матеріяльні умовини життя в таборі. Чи можна говорити про якесь духове життя наших каторжників 1945 року?

Я вже раз застерігався, що не несу відповідальности за повноту накреслених образів, бо й не легко висловити таку велику низку скомплікованих почувань, що рвали душу наших скитальців. Після того, як уже, бодай більшість із них, знали, що родичі живі, як бачили, що покищо безпосередньо смерть не загрожує, як щоденно кусень хліба таки дістали, зрозуміло, що думки всіх звернулися до будучини. Що буде далі? Коли це все скінчиться? Як довго я це все ще витримаю? Оці питання, що свердлували мозок кожному з нас.

Наразі ситуація була така, що про якусь дальшу будучину важко було найти якісь, хоч слабі, дані.