Жюль Верн - 20 000 льє під водою

тварин, які можуть жити в цих таємничих глибинах і від нападу яких не врятує мене скафандр. Тому тепер я вирішив триматися на сторожі. Між іншим, я гадав, що цей відпочинок означає кінець нашої прогулянки, але помилився: замість повернутися на «Наутілус» капітан Немо продовжував сміливу екскурсію.

Ґрунт дедалі знижувався, і, йдучи по його нахилу, що ставав усе крутішим, ми забиралися все більше в глиб моря.

Було вже, мабуть, близько третьої години, коли ми досягли вузької долини, розташованої між двома стрімкими скелями на глибині півтораста метрів. Завдяки удосконаленим апаратам ми пройшли, таким чином, на дев’яносто метрів глибше від тієї межі, яку природа, здавалося, призначила для підводних екскурсій людини.

Я сказав: півтораста метрів, хоч і не міг ніякими приладами визначити цю глибину. Але я знав, що навіть у найпрозоріших морях сонячне проміння не могло проникнути далі. Тимчасом нас оточувала глибока темрява; уже на відстані десяти кроків нічого не було видно. Я йшов навпомацки, коли раптом побачив білувате, досить яскраве світло. Це капітан Немо запалив свій електричний ліхтар. Його товариш зробив те саме. Консель і я наслідували їхній приклад: ми повернули вимикач — і змієподібна трубка, наповнена газом, засвітилася від дії електричного струму. Наші чотири ліхтарі освітили море в радіусі двадцяти п’яти метрів.

Капітан Немо продовжував заглиблюватися в темряву лісу, дерева якого дедалі рідшали. Я помітив, що рослинне життя зникало швидше, ніж тваринне. Морські рослини вже майже не зустрічалися на цьому ґрунті, що ставав неродючим, тоді як тварини, зоофіти, членистоногі молюски і риби ще кишіли навколо нас.

Ідучи я думав, що світло апаратів Румкорфа повинно неодмінно притягти до нас кількох жителів цих похмурих глибин. Але якщо вони й наближалися до нас, то все-таки трималися на прикрій для мисливця відстані. Я бачив, як капітан Немо кілька разів зупинявся і цілився з своєї рушниці, але, поцілившись кілька секунд, опускав її і продовжував іти далі.

Нарешті близько четвертої години наша чудова екскурсія закінчилася. Перед нами височіла кам’яна стіна величних скель, нагромадження величезних уламків, велика гранітна скеля, порита похмурими печерами, до яких однак не було доступу. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо раптом зупинився. Він жестом наказав нам зробити те саме, і хоч як мені хотілося подолати цю стіну, я повинен був зупинитися. Тут закінчувалися володіння капітана Немо. Він не бажав переходити їхню межу. Звідси починалася та частина земної кулі, на яку він не хотів вступати.

Ми повернули назад. Капітан Немо знову став на чолі нашого маленького загону і пішов уперед не вагаючись. Мені здалося, що ми повертаємося до «Наутілуса» іншим шляхом. Цей новий шлях, дуже крутий і, значить, дуже важкий, швидко наблизив нас до поверхні океану. Проте повернення у верхні шари води відбувалося все-таки не настільки швидко, щоб надто раптово зменшити тиск, бо це могло б погано позначитися на наших організмах і викликати ті сильні внутрішні травми, яким підлягають водолази. Незабаром знову з’явилося денне світло, але сонце вже схилилося до обрію, і його проміння, що заломлювалося, облямовувало предмети райдужними кільцями.

Ми йшли на глибині десяти метрів серед величезної кількості різних риб, яких було більше, ніж птахів у повітрі, і які були моторніші; проте ми ще не зустріли жодної водяної дичини, гідної пострілу.

Цієї миті я побачив, що капітан Немо швидко прицілився, стежачи за якимсь предметом, що рухався в чагарнику. Пролунав постріл, і я почув слабкий свист, слідом за яким убита тварина впала на відстані кількох кроків од нас.

Це була чудова морська видра, єдина чотиринога тварина, виключно морська, завдовжки півтора метра, яка дуже високо ціниться. Її хутро, темно-коричневе зверху і сріблясте на череві, надто дорого коштує на російському і китайському ринках. По тонкості й лиску шерсті видра повинна була коштувати принаймні дві тисячі франків. Я захоплено роздивлявся цього цікавого ссавця з круглою головою і маленькими вухами, з круглими очима і білими вусами, схожими на котячі, з гострими кігтями на ногах та плавальною перетинкою між пальцями і з пухнастим хвостом. Цей коштовний хижак, на якого посилено полюють рибалки, почав дуже рідко зустрічатися і ховається, головним чином, у північній частині океану, де, мабуть, незабаром теж зникне.

Товариш капітана Немо узяв звірка собі на плечі, і ми вирушили знову в дорогу.

Протягом години ми йшли піщаною рівниною. Часом вона піднімалася до поверхні моря, не доходячи до неї метрів два. Тоді я бачив наше чітке відображення, але в зворотному положенні, а над нами виднілася така сама група, що з абсолютною точністю передавала наші рухи й жести, з тією лише різницею, що вона рухалася вверх ногами.

Ще одне явище, гідне бути відміченим: над нами проносилися густі хмари, що з’являлися і зникали швидко. Але розміркувавши, я зрозумів, що поява цих «хмар» була наслідком хвилювання води, яке викликало зміну товщини водяних шарів над нами. Я помітив навіть піняві «баранці» на гребенях хвиль. Виразно видно було також тіні великих морських птахів, що швидко мелькали над водою.

Отут мені довелося бути свідком одного з найкращих рушничних пострілів, що будь-коли примушували трепетати серце мисливця. Якийсь великий птах, дуже чітко видимий, наближався до поверхні води, ширяючи на великих розпростертих крилах. Товариш капітана Немо прицілився і вистрелив, коли птах був на відстані лише кількох метрів над хвилями. Птах упав, смертельно поранений, і сила падіння була така велика, що він, перемагаючи опір води, опустився майже біля самого мисливця, який і заволодів ним. Це був альбатрос найкрасивішої породи, чудовий представник групи морських птахів.

Протягом двох годин ми йшли то піщаними рівнинами, то луками, вкритими водоростями, через які важко було пробиратися. Щиро признатись, я вже не міг майже далі йти, як раптом помітив на відстані півмилі од нас якесь невиразне світло. Це був прожектор «Наутілуса». Не більше як за двадцять хвилин ми повинні були бути на борту судна, де я сподівався зітхнути легко, бо мені здавалося, що в моєму резервуарі не вистачає вже кисню. Але я не передбачив однієї зустрічі, яка затримала трохи наше повернення.

Я йшов позаду кроків на двадцять, коли раптом побачив, що капітан Немо повернувся і швидко підійшов до мене. Сильною рукою він пригнув мене до землі, а товариш його зробив те саме з Конселем. Спочатку я не знав, що й подумати про цей несподіваний напад, але, бачачи, що капітан Немо опустився поряд мене і лежить нерухомо,