Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Однак серія привілеїв, наданих збройному прошарку впродовж XV ст., перетворила їх на привілейовану верству, a це породжувало, своєю чергою, намагання обмежити доступ до боярської служби лише тому колу осіб, хто з роду суть бояри, чи з вђку бояре суть. Вирізняючи таких людей, їх на Волині почали називати зем'янами. Як і слово пан, це поняття запозичене з лексикону чеської актової мови, де земенін означало родовитого рицаря-землевласника. Лишається додати, що невдовзі синонімом слова зем'янин стане загальновживана назва родовитого, себто з діда-прадіда, боярина – шляхтич. У цьому понятті професійна ознака – "боярин" ніби уточнювалася підкресленням благородності роду.[30]

* * *

Інакшою, ніж Волинь, виглядає у XV ст. Київська земля – централізований політичний організм, розтягнутий на теренах південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського. В руках нащадків Володимира Ольґердовича Київського (Івана Володимировича, 1435–1440, Олелька Володимировича, 1441–1454, та його сина Семена Олельковича, 1454–1470), яким була повернута їхня отчина, зосереджується військова, фіскальна, адміністративна й судова влада. Київська гілка Ольґердовичів посідала високе місце в ієрархії старшинства панівної династії онуків і правнуків Ґедиміна. Наприклад, князь Олелько, одружений з дочкою великого князя Московського Анастасією (онукою Дмитрія Донського), як найстарший з-поміж Ґедиміновичів, вважався претендентом на великокнязівський престол після загибелі Жиґимонта Кейстутовича. Його син князь Семен свою дочку Софію видав заміж за великого князя Тверського Михайла Борисовича, a одну з сестер – за молдавського господаря Штефана Великого.

Гілка Ольґердовичів ще з часів Володимира Київського була тісно пов'язана з Руссю, тож її повторне утвердження на київському княжому столі ніби символізувало перемогу руського сепаратизму. Роки правління Олельковичів пройшли сприятливо і для Києва, і для Київської землі, що передовсім позначилося на пожвавленні духовного життя в главі усіх руських земель – Києві, a особливо – у Києво-Печерському монастирі, усипальниці княжих родів. Олелько і Семен, зокрема, коштом великим реставрували монастирський соборний храм Успіння Богородиці; відмічають і відчутне пожвавлення книжності, підтримуваної князями-меценатами. Зокрема, у Києві в 1460-х роках діяв науково-перекладацький гурток, ініційований князем Олельком. За короткий час членами гуртка були здійснені переклади візантійських хронік Йоана Зонари та Константина Манассії, єврейських трактатів: з прикладної етики – "Арістотелеві врата", з астрономії – "Шестокрил", "Космографія" та "Лунник", з логіки – ряд творів єврейського вченого Мойсея Маймоніда та арабського філософа Аль-Газалі. Згадані філософські компіляції XI–XII ст. спиралися на ідеї Арістотеля, тож останні завдяки перекладам ставали доступними для руського читача.

Чимало було зроблено і для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Саме тоді усталилася доволі струнка система польних сторож, яка полягала в регулярних чергуваннях боярських загонів у Полі – на переправах та шляхах татарських. Одночасно були укріплені порубіжні замки – Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород.

На території їхніх округ у зв'язку з потребами оборони інтенсивно зростає прошарок так званих кінних слуг – дрібних бояр, наділених землею під обов'язком збройної служби.

Строкатість професійної палітри збройного люду Київщини колоритно відтінювалася його поліетнічним складом. Потребуючи значних військових сил, київські князі широко приймали на службу (і наділяли землями) прийшлих вояків, які шукали рицарського хліба в загонах володарів прикордоння. Серед княжих слуг згадуються люди з молдавськими, німецькими, польськими, литовськими іменами, проте регулярний і найбільший доплив постачав тюркський Степ. Так, за даними кінця XV – початку XVI ст. вихідці з татарських земель становили, як можна припускати, не менше третини боярського загалу Київщини. Іммігранти – тюркська аристократія і рядовий збройний люд – отримували землі-данини на таких же правах, як і руські бояри, зобов'язуючись служити збройну службу і дотримуватись вірності великому князю. Християнізуючись, татарські вояки-землевласники через два-три покоління повністю зливалися з місцевим боярством, знаходячи в його корпорації місце для себе відповідно до майнового становища, родовитості і характеру військової служби.

Якщо оцінювати місце Київського князівства Олельковичів у Великому князівстві Литовському із загальної перспективи, то не можна не визнати, що вже на другу половину XV ст. воно як єдиний удільний острівець виглядало свого роду анахронізмом, що рано чи пізно мусив бути поглинутий державою, яка тяжіла до централізації. Формальним приводом для цього послужила смерть князя Семена наприкінці 1470 р. Як оповідає польський хроніст Ян Длугош, київський правитель, помираючи, відіслав у дарунок великому князю Казимиру Ягайловичу власного бойового коня і лук, що за рицарськими канонами символізувало передачу на ласку сеньйора своїх володінь і своєї родини. Однак великий князь не підтвердив права власності на Київ ні Володимиру, малолітньому синові Семена, ні його молодшому братові Михайлу. Позірним символом законності зміщення Олельковичів з їхньої спадкової отчини стало те, що новопризначений київський намісник Мартин Іванович Ґаштольд (Ґоштовт) був швагром покійного князя Семена, бо ж саме його сестру держав київський князь. Кияни, правда, які просили для себе якщо не Михайла Олельковича, то хоча б іншого православного князя, закрили ворота перед чужаком-литвином, обурюючись, що правити серцем Русі вперше за всю історію Києва приїхала людина, котра, як простодушно дивується літописець, не токмо не князь 6ђ, але яко лях 6ђ. Однак їх опір був зламаний силою.

Останнім спалахом "аристократичної фронди", як називав княжі виступи Михайло Грушевський, стало повстання князя Михайла Глинського 1508 р. Вихідець з татарського роду Мамайовичів, нащадків знаменитого темника, a далі хана Золотої Орди Мамая, предок яких прийняв у свій час протекторат Литви, Глинський до певної міри повторив долю Свидриґайла та Олельковичів. Татарину по крові, католику за віровизнанням, русину за колом зв'язків, європейцю за способом життя й освітою, Глинському збігом обставин судилося виступити останнім збройним символом руського опору в протистоянні Литви та Русі. Половину життя князь Михайло провів у Західній Європі, де вчився, a далі як найманець воював в Іспанії та Італії при імператорі Максиміліані I Ґабсбурґові. Повернувшись наприкінці XV ст. додому, Глинський відразу почав грати першу скрипку при дворі тодішнього великого князя Олександра Казимировича, одночасно торуючи дорогу до влади своїм кревним і прибічникам з Південної Білорусі та Київщини. Піднесення придворного впливу руської партії насторожило литовську знать. Тож уже в 1503 р. почався затятий конфлікт між Глинським і могутнім литвином, троцьким воєводою Яном Заберезинським, що згодом став формальним приводом до початку збройного виступу. У 1508 р. спалахнули відкриті військові дії, котрі, однак, не набули ні великого розмаху, ні суттєвої підтримки серед руської знаті. Так, якщо боярство Київщини, якому буцімто було обіцяне відновлення Київського княжіння, почасти підтримало повстання, то ні Волинь, ні центральна й західна Білорусь на нього майже не відгукнулися. Відтак збройний виступ, по суті, перетворився на фамільну справу розгалуженого клану Глинських та пов'язаних з ними клієнтарною залежністю