Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

підарасів, то я зупинив основний рух своєї оповіді в тому місці, коли ми з Дімою Марченком пензлювали до репетиційної зали і, провалитися мені на цьому місці, якщо я не відчув, як знітився, як зморщився, як втиснув голову в плечі Діма Марченко, коли побачив, що на сходах зустрічає нас Боря Маргуліс.

— Швидше давайте, бо Ігор Юрійович уже йде… — присоромив нас і, коли Діма з похнюпленою головою проходив повз нього, я побачив на Бориному обличчі якусь мерзенну й хижу посмішку.

«Еге, якась фігня коїться!» — подумав, переступаючи через поріг репетиційної зали.

Глава третя

А КОРОЛЬ — ГОЛИЙ!

Велика репетиційна зала, у якій зазвичай відбувалися читання нових п'єс, знаходилася на четвертому поверсі адміністративного корпусу. Я дуже любив цю невеличку залу, бо щось у ній було таке, що можна охарактеризувати словом аура, атмосфера, певний стиль, який передусім формували речі зібрані в ній, бо весь той меблево-реквізиторський мотлох я дуже любив роздивлятися, оскільки він для мене унаочнював всю історію двадцятого сторіччя з усіма її жахами та радостями.

Уважно придивившись, можна було побачити серед того мотлоху старий, майже зруйнований, але ще живий через грубу реставрацію, дореволюційний фотель, кілька віденських стільців бозна з якого часу, чотири старі канапи, певно, з театрального фойє, з півдюжини старих стільців сталінського ампіру, стільці вже нові з семидесятих років із сидіннями оббитими неоковирною бурою матерією. Були тут і якісь етажерки, кавові столики на вигнутих ніжках, грубі лави, куби, табуретки, ширми, одним словом, все необхідне, аби швидко і вправно організувати репетиційний простір.

Але головним героєм усього цього меблевого царства був довжелезний (метрів із десять) стіл, за яким вміщалося до тридцяти осіб. Зазвичай, під час читань усі меблі ховали в кутку за ширмами, а стіл виставляли по центру зали разом зі стільцями й лавами. А що читали ми сьогодні не «щось-бодай-либонь», а самого гоголівського «Ревізора», то й артисти сиділи за столом щільненько, бо в самого Миколи Васильовича дійових осіб до тридцяти, а тут ще на деякі ролі по два артисти призначено… І два помічники режисера, і головний сценограф, і балетмейстер, і завмуз, і завліт, і завпост, то й виходить, що у залі зібралося народу з півсотні (ледь не половина трупи), тому нам з Дімою Марченком місць за столом не вистачило, і ми всілися на лаві під вікном, але оскільки Діму було призначено на роль самого Хлестакова, то через якусь мить помічник режисера запропонував йому своє місце за столом, а сам перебрався до мене на лаву.

— Кого ти граєш? — спитав у мене пошепки, хоча головного режисера в залі ще не було.

— Слугу трактирного…

— Знову епізод?

— А то, хіба не знаєш, як Зарізович мене «любить».

На цьому наш нетривкий діалог закінчився. Помічник режисера поринув у свіже число автомобільного журналу, а я в розглядання колег, які щось собі гомоніли, сміялися, перешіптувалися.

Ось, приміром, на чільному місці за столом наш метр Іван Васильович Гуров — мій педагог і керівник акторського курсу, завдяки якому я й потрапив до театру.

«Доброго дня, Іване Васильовичу», — вітаюся я з ним чемним уклоном голови.

У «Ревізорі» він разом з Станіславом Страхаєвим грає Городничого. Але оскільки Страхаєв із Аллою Кабановою (яка грає у першому складі дружину городничого Анну Андріївну) сьогодні на гастролях у Черкасах, то він, скоріше за все, й буде читати роль. Іван Васильович такий собі міцний чолов'яга років за шістдесят з сивою борідкою-еспаньолкою, народний артист СРСР (грав у свій час Леніна), колись дуже любив хильнути чарку, але тепер уже довгий час у зав'язці.

Поруч із Гуровим сидить відома на весь колишній Радянський Союз актриса божественної краси Мар'яна Заболотна, що разом із Кабановою у другому складі грає дружину городничого. Щоправда, зараз краса її вже зів'яла, бо артистка на відміну від Івана Васильовича побухує, а тому має набряклі мішки під очима й носить темні окуляри, проте, незважаючи на це докорінне протиріччя, обидва актори мають спільну тему для розмови:

– Іванчику, які у мене в цьому році томати уродили… О! — показує обома руками Заболотна розмір томатів, які в її інтерпретації, скоріше, претендують на розмір голови собаки породи мастіно-неаполітано. — І все завдяки машині гною, яку я завезла з весни і під кожен кущик порозкидала.

— Еге ж, з гноєм тобі поталанило, — знизує плечима Гуров. — А от я не встиг завезти, і в мене в цьому році городина ніяка. Ти скільки за машину платила?

— Даром дали! — махає рукою народна артистка. — Ти уяви, у мене дача поруч з донькою голови місцевого колгоспу. Як він дізнався, що я поруч з його донькою дачу будую, то він мені й сантехніку майже задарма зробив, і з цеглою допоміг… Класний дядька, всі мої фільми бачив, то що для нього та машина гною?

— Я ж і кажу, що з гноєм тобі поталанило, — заздрісно киває головою Гуров, — а от моєму сусідові завезли не гній, а справжнє гівно! Гній же ж повинен бодай два три роки вилежатись, щоб ним можна було землю добрити, а йому завезли свіжий, то він ним усі рослини й попалив…

Для когось культурологічний шок, а для нас артистів прості будні — кумири театральної публіки перед репетицією розмовляють про гівно. Звичайна справа. Мій погляд далі пливе уздовж столу…

— Привіт, Анюто!

— Привіт!

Ми перетнулися поглядами з молодою актрисою Анютою Ященко. Вона трохи старша за мене — має під тридцять. її чоловік якраз з тієї когорти, що покинули наш театр і подалися до Віктюка, вона, здається, через це страждає, їй явно не вистачає чоловічої уваги. Анюта дуже симпатична дівчина з гарною фігурою, доглянутою шкірою і фантастичним запахом невідомих мені парфумів, що створює навколо неї якусь геть блоківську атмосферу «Диша духамі і туманамі…». Якби я не був одружений, то неодмінно б закохався в неї. Можливо, я у неї трошки і закоханий, бо, коли ми привіталися, серце моє якось теленькнуло. Ну я до неї однозначно не байдужий. Між нами існує щось подібне до легкого флірту. В «Ревізорі» вона грає дочку городничого Марію Антонівну.

— Як там твій синочок? — питає у неї дебела комедійна артистка Головенко, що сидить поруч і грає унтер-офіцершу.

— Дякую, — дуже симпатично посміхаючись, відказує Анюта, — це вже в цьому році до школи пішов… Такий кумедний, підстригли його…

— П'ятірки вже приносить?

— Та де там! їм же ж оцінки ще не ставлять. А як боявся до школи йти! — заливається Анюта лунким сміхом. —