Орхан Памук - Мене називають Червоний

зображаючи цю сцену з поеми «Юсуф і Зюлейха»[121], бо вона нагадує, що в житті на чільному місці — почуття братніх ревнощів.

Запала тиша, мені здалося, ніби погляди присутніх на похороні прикипіли до мене. Може, заплакати? Та мої очі були зайняті Карою. Гнида! Він придивляється до кожного з нас і входить у роль людини Еніште-ефенді, якій доручено докопатися до того, що коїться в малярському колі.

— Хто здатен на таку підлість?! — репетував найстарший брат небіжчика. — Яка тварина зважилася познущатись над нашим братом, який ніколи нікого й пальцем не зачепив?

Я всім серцем розділяв його горе й намагався відповісти самому собі на запитання, що пролунало. Хто був недругом Заріфа-ефенді? Хто ще, окрім мене, міг убити його? Пригадую: був час, коли він затято ворогував із кимось через свої заставки. По-моєму, ми працювали над «Хюнернаме». Хтось доводив, що Заріф-ефенді не дотримує традиційного стилю, нашвидкуруч мазюкає дешеві заставки й нікудишніми кольорами паскудить береги сторінок, над якими ми, маляри, впріваємо. Хто це був? Згодом розповзлися пересуди про його кохання до гарненького підмайстра-палітурника з верхнього поверху. Однак причина балачок не крилася в чварах, до того ж це дуже давня байка. А ще були люди, що затаїли злобу на Заріфа-ефенді через його витонченість, жіночну манірність. Хоча насправді неприязнь крилась ось у чому: Заріф рабськи дотримував древнього стилю, своїми заставками руйнував гармонію кольорів і з напускною мудрістю розводився перед Османом про неіснуючі помилки в роботах інших малярів, а особливо — в моїх… Остання буча була пов'язана з болючою для Османа темою. Заріф-ефенді потайки від малярського цеху султана взяв дрібне замовлення на стороні. На той час падишах уже почав був утрачати цікавість до живопису, і головний скарбничий став платити нам мало грошей. Тож усі маляри незабаром почали навідуватися в двоповерхові особняки хамуватих пашів, а найталановитіші — ночами до Еніште.

Мене анітрохи не засмутило рішення Еніште припинити роботу над своєю книгою, нашою книгою, бо вона була злощасна. Без сумніву, він здогадався, що шелепу Заріфа-ефенді прибрав хтось із нас, тих, котрі ілюстрували книгу. Якби ви були на його місці, то хіба б кликали до себе вбивцю малювати ночами? Чи ви б спершу вивели душогуба на чисту воду й вирішили для себе, який маляр найкращий. Я впевнений: Еніште зрозуміє, хто з його художників наймайстерніший як у накладанні фарб, так і в заставках, як у палітурній справі, так і в малярстві, як у виведенні рис обличчя, так і в розміченні сторінок. Він захоче мати справу тільки зі мною. Я нізащо не повірю, що Еніште може скотитися до того, щоб мати мене за звичайнісінького вбивцю чи маляра-нездару.

Краєм ока я стежу за отим тупоголовим Карою-ефенді, який веде під руку свого дядька. Вдвох, разом із юрмиськом, що розбігається з похорону, спускаються з цвинтаря до Еюпської пристані. Я ж крокую позаду. На причалі вони сіли в чотиривесловий човен, я, дещо потому, розмістивсь у шестивесловому в гурті юних учнів, котрі, вже забувши й небіжчика, й похорон, весело пересміювалися. У водах Фенеркапи наші човни зійшлися дуже близько, ще трохи й зіштовхнулися б штевнями. Мені було видно, як Кара щось туркоче Еніште на вухо, й знову подумав: як легко вбити людину. О мій Аллаху! Ти всіх нас наділив неймовірною силою, проте й уселив страх, аби ми не змогли нею скористатися.

Але досить людині один раз пересилити свій страх, і вона стає зовсім іншою. Здавна я жахався не лише шайтана, а найменших проявів зла в своєму серці. А тепер відчуваю, що зі злом можна змиритися, особливо тоді, коли того вимагає мистецтво. Після вбивства мої руки кілька днів тремтіли. Однак, позбавивши життя отого нікчему, я почав малювати краще, мої кольори стали яскравішими й сміливішими, а найголовніше — сила моєї уяви творить дива. Та скільки в Стамбулі знайдеться людей, спроможних оцінити мої ілюстрації?

Ми пливли якраз посередині Халічу, я розлючено дивився на Стамбул. Засніжені бані переливалися на сонці, що несподівано виглянуло з-за хмар. Якщо місто велике й розмаїте, то в ньому безліч схованок для ваших злочинів і гріхів: що більше в ньому жителів, то легше вам розчинитися поміж них разом зі своїм гріхом. Поступ міста потрібно оцінювати не за кількістю вчених, якими воно славиться, не за числом бібліотек, малярів, краснописців і медресе, а за тим морем злочинів, які тисячоліттями кояться в пітьмі вулиць. Я впевнений на всі сто: за таким критерієм, Стамбул — наймудріше місто світу.

На причалі району Ункапани[122] я зійшов з човна на берег слідом за Карою та Еніште. Підтримуючи одне одного, вони підіймалися вгору, я рухався позаду. На згарищі за мечеттю султана Мехмета вони зупинилися, востаннє побалакали й розійшлись. Коли Еніште-ефенді залишився сам, він видавсь мені геть немічним дідом. Мене щось штовхало підбігти до нього й зізнатися, що я вбив того негідника, бо він зводив на нас наклепи, які залякували нас. І запитати Еніште: «Чи була правда на боці Заріфа-ефенді, коли він твердив, що ми зловживаємо довірою падишаха, ніби наші малюнки — зрада древнього стилю, наруга над нашою вірою?» І ще: «Чи закінчили ви останню велику ілюстрацію?»

Вечір. Я стояв посеред заметеної снігом вулиці й дивився в далеч. Сумували побілілі дерева, верталися додому батьки з дітьми, блукали джини, пері, розбійники й злодії. А там — у кінці вулиці — ошатний двоповерховий будинок Еніште-ефенді. Під його дахом живе найчарівніша жінка в світі, яку я бачив усього раз крізь голе гілля каштанів. Та я не хочу втрачати голови.

19. Я — монета

Я — золота монета османського султана, двадцять друга проба. Зверху на мені викарбувана знаменита туґра покровителя світу Його Величності падишаха. Тут, у цій чудовій кав'ярні, оповитій після похорону смутком, мене намалював один із найвидатніших майстрів нашого падишаха Лейлек. Але він не встиг мене позолотити, бо працював опівночі. Та ви вже й самі довершили моє зображення в своїй уяві. Перед вами висить моє зображення, а сама я лежу в гамані вашого брата, великого маляра Лейлека. Ось він піднімається, дістає мене з гамана й показує вам. Здрастуйте, здрастуйте, здоровенькі були, талановиті митці та наші гості. Ваші очі загоряються, серця застукотіли, лишень полум'я світильника впало на мене, і ви вже заздрите моєму господареві майстру Лейлекові. Що ж, не дивно, адже ж тільки я — належна оцінка малярського хисту.

Майстер Лейлек за останні три місяці отримав аж