Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

Тут панують збудження й тиснява, товчуться розтелепи та роззяви, під ногами шмигають малі обірванці, я відчуваю вкрадливу присутність кишенькових злодюжок. Тяжкий запах людських тіл і гасу змішаний із запахом відходів та екскрементів тварин: коней, собак, ведмедів.

Горять смолоскипи і нафтові ліхтарі. Густий дим кількома струменями пре до затягнутого хмарами неба. Дим змішується з какофонією звуків: грають на скрипках і клекочуть цигани, намагаючись принагідно й собі урвати якогось ринського, Дурний Дзинзьо крутить обрубком руки ручку катеринки — розказує, що втратив руку під Мирополем у травні 1863 року; а з катеринки тим часом лунає моя мелодія:

На бал зійшлися маленькі лялі,

Гарні в них сукні, гарні коралі.

А найгарніша ляля — рожева:

Цілого балу королева!

Ми пролазимо під линвами і підпорами, торкаємось темної цупкої тканини шатра, спотикаємось у темряві, натрапляємо на дедалі химерніших людей. Навколо — сміття і бруд, худа, як шкапа, жінка пере щось у мідниці і непривітно глипає на нас, якийсь хлопчина світить у темряві білками очей, чвиркає слиною крізь зуби і мне в пальцях папіросу. Звідкілясь мені відомо, що ця слина — темно-брунатного кольору, з вкрапленнями крові.

Ми йдемо вуличками справжнього міста, тільки замість будинків тут — криті вози. Пахне смаженою цибулею. Пахне старою гіркою оливою.

Певної миті я зауважую, що хлопчик у моїх обіймах напружений, його тільце стало тверде, як камінь, рученятами він цупко вчепився у мій жакет, а нігті аж впиваються у плечі. Він весь тремтить — тож Петро вирішує, що час повертати додому.

[…]

Розділ 12

Зовні він видається цілком нормальною дитиною. Все в ньому гаразд: два вуха, два гарні ока, схожі на зернята мигдалю, миловидне личко, міцне худеньке тіло.

Коли він не вигинається у неприродних позах, а сидить нерухомо за столом, дивлячись у вікно (буває й таке!), на кілька митей можна уявити, що він — звичайнісінький.

Але з кожною наступною хвилиною чимраз очевиднішим стає: з хлопчиком щось не так. Він інакший. І від цього усвідомлення тривога та страх піднімаються до горла, щось муляє і заважає.

Так мулько завжди буває перед невідомістю. Коли мусиш зробити щось, чого не робив досі. Зустрітися з чимось незнаним, із чимось чужим.

Серед почуттів, які викликає у мене Фелікс, найнестерпнішим і найсильнішим є пекучий сором.

Фелікс не посміхається, не плаче, не кривляється. Його обличчя завжди має один і той самий вираз. Він не видає жодних звуків, не кричить і не лютує. Хоч я певна, що Фелікс чудово розуміє мову — всі мови, які звучать навколо — він ніяк не реаґує на те, що до нього промовляють. І це мене часто доводить до сказу.

Натомість він уміє писати і списує цілі аркуші, повторюючи ті самі речення: «Два прегарні олеандри, дешево, на продаж. Два прегарні олеандри, дешево, на продаж».

«Батяре, — кричу я, — облиш це і йди митися!»

Він ніколи не буде сідати до мідниці з нагрітою водою, ніколи не буде хлюпатись у налитій в миску воді. Я завжди зливаю йому воду над мідницею високим і тонким струменем, і хоч бурчу при цьому: «Звідки ти такий взявся на мою голову, чому не можеш помитись, як усі люди», але насправді отримую задоволення від цього ритуалу.

Як і від багатьох інших Феліксових ритуалів.

Скільки нервів він мені витріпав своєю пасією до сховків. Часом півдня минає, аж я віднайду його. Він ховається у баняках, мідницях і відрах, у слоїках із широким горлом, у шухлядах комодів, на полицях спіжарні, у кошику для брудної білизни і скрині для білизни чистої, у виїмці під сходами, за п’єцами, під ліжками, за люстром, у горщику для вазона, на антресолі, у великому гасовому ліхтарі, який Петро приладнав на ґанку над входом, у макітрі, у виварці, у накаслику[46] поруч із Аделиним ліжком, у діжці на квашену капусту.

Я гукаю його і не знаходжу собі місця, перевертаю все догори дриґом, щоб потім тільки те й робити, аби без кінця і краю складати на місця і прибирати. Я втрачаю апетит і гумор, стаю зла і дратівлива. «Ну і най уже пропаде, — кажу Петрові й Аделі, — най засохне десь у мишачій дірі, бачити його не хочу, одне з другим, а то тільки принеси-подай цілими днями, ні до церкви не маю часу сходити, ні висповідатись».

Раз було, що він зник на три доби, і гіршого часу свого життя я пригадати не можу — хіба що, може, тоді, коли помер доктор Анґер. Сама не вірила, що цей німий чужинець так миттєво розрісся для мене до розмірів сонця. І це тим дивніше, що вголос я завше через нього лише нервую: звідки ти впав на мою голову, тільки тебе мені бракувало, холеро ти ясна! А тут ніби пси завили на місяць, всі нутрощі повивертало від туги. Я дістала страшну міґрень і, обклавши чоло льодом, впала на фотель у салоні. Навіть очей не могла розплющити, бо від світла і кольорів череп кришився, як гіпсовий.

У тій частині салону, що мала скляний дах, підлогою пропливали тіні від хмар. Щось там нагорі коїлось дивне, якийсь рух. Хтось товкся по вітражах, шкрябав кігтями. Я із зусиллям розплющила очі і побачила тінь кота.

«Ану геть! Пішов звідси!»

Кіт був роздратований не менше за мене саму і нявкав так пронизливо, аж мені захотілось кинути в нього жардиньєркою[47] з богемського скла, яка стояла поруч на столику.

Мені уявилось, як сиплеться долу вітражний дощ із кольорових скелець, як дзвенить при цьому наш будинок, а кіт просто втікає, не зазнавши найменшого ушкодження.

Тому мені довелось-таки піднятись і посунути сходами на горище. Круглу ляду, що вела на сам дах, було зачинено на колодку. З маленького отвору для вентиляції нестерпно дув протяг. Я вибрала потрібний ключ, із зусиллям підняла важезну ляду і вистромила голову. Відразу ж спостерегла кота: рудого, великого і нахабного. Він, не звернувши на мене навіть найменшої уваги, втупився напруженим поглядом у фігуру кам’яної жінки на комині.

Я перевела погляд туди і мало не впала з драбини. На руках кам’яної пані з неспокійним обличчям, випростаних у простір у загадковому пориві, скрутившись, лежав Фелікс. Він зручно вмостився там, ніби в гнізді або в материних обіймах, і, не кліпаючи так само, як кіт, дивився просто на мене.

«Феліксе, іди до мене», — мені здалось,