Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

що я навіть уголос цього не змогла вимовити. Я не мала жодної надії — він ніколи мене не слухався, ніколи не відгукувався на мої прохання.

Та цього разу сталось інакше. Він спритно вислизнув з холодних обіймів кам’яної пані і за мить уже сидів поруч із моєю головою, яка стриміла з ляди. Все ще побоюючись його злякати, я вирішила не торкатись хлопця, хоч мені так і хотілось вхопити його і міцно до себе притиснути. Я заздрила скульптурі, що їй це було дозволено. Натомість сама обережно злізла драбиною долу і дочекалась, коли Фелікс зробить так само.

Але так само він не зробив.

У вузькому вентиляційному отворі з’явилась рука, за нею — ще одна, незбагненним чином протиснулась голова, далі — плечі. На це боляче було дивитись. Просочуючись на моїх очах у шпарину, хлопчик зовсім несхожий був на людську істоту. Летка особа зі сну. Павук завбільшки з дитину.

Спостерігаючи за ним, я раптом запитала себе: а якби з’ясувалось, що Фелікс — церковний злодюжка, чи віддала б я його до поліції?

Він любить рисувати. І рисує збільшені насінини рослин у розрізі, осині гнізда, шишки, креслить будову млинка до кави, міхів до п’єца, гасової лампи, дзиґлика, що розкручується і закручується, план Петрової майстерні з усім характерним для неї хаосом, досконалий порядок моєї кухні, розташування конфітюрів та закруток у спіжарні, всі дірочки, проїджені шашелем, на каркасі Аделиного ліжка — і внутрішній план сплутаних комашиних тунелів.

За допомогою квасолин він позначає прихід, запізнення та відсутність розвізника льоду, молочниці, майстра до рояля Едмунда Каппі з Коломиї, який приходив усього лише раз (а до того не був у нас років п’ять, не менше).

Він надовго завмирає перед вітриною із швейними машинами «Singer» — великі темні очі широко розплющені, уста розтулені. Хлопчик заворожений.

Коли повз нас із блискавичною швидкістю мчить автомобіль — небесного кольору «Fiat» Лібермана, дріжджового магната, або чорний і витончений «Benz Velo» (фіакри, які раптом втекли від своїх коней), чи нестерпно деренчливий «Ford Quadricycle», наче ровер із чотирма величезними колесами — Фелікс покидає мене і подумки летить уперед.

Невимовно цікавлять його патефони, фонографи, телефонічні апарати. Ці магічні предмети не можуть не вабити, та все ж не настільки. Мені здається, Фелікс здатний поглядом пронизати їх наскрізь, побачити кожен ґвинтик, кожну мембрану, зрозуміти дію і механізм.

Коли Феліксові на очі потрапило газетне оголошення, що дроґерія[48] пана Бібрінґа не тільки має на складі великий асортимент фотографічних апаратів, але також надає аматорам-початківцям безкоштовні інструкції та доступ до темних пивниць для проявлення знімків, він відмовився їсти і виповзати зі сховку, аж доки Петро не погодився його туди відвести.

Вони бували разом у Бібрінґа вже багацько разів, довго сиділи в підвалах, тримаючи знімок над парами нагрітої ртуті, використовуючи для закріплення зображення сіль, і приносили звідти Феліксові знімки: кора на стовбурі дерева, пушок біля вуха якоїсь дівчини, павутина і багато електричних ламп — здебільшого з розжареною ниттю всередині.

Схоже, електричні лампи здаються Феліксові прекрасними. І на знімках вони справді такими в нього виходять — як квітка або як свічка, або як німб над головою святого.

Я вожу його з собою на ровері, на додатковому сидінні, яке приладнав Петро. Він сидить нерухомо, цілковито занурений у свій внутрішній світ. Якщо на нього паде жолудь, листок чи насінина липи, Фелікс зберігає свій скарб, щоб вкласти до альбому з грубими картонними аркушами.

Одного разу я мало його не забила. Наводячи лад у кабінеті доктора Анґера, де все залишалось незмінним та недоторканим із часів його смерті, — так, ніби він от-от повернеться зі шпиталю і попросить найгарячішого чаю з жирним молоком, аби жовтий кожушок плавав згори — я відсмикнула заслону перед величезним атласом патологічної анатомії, який склав Карл фон Рокитанський (той самий, якому належало вчення про крази, тобто про соки людського організму). Працюючи, доктор Анґер обов’язково мусив споглядати цей атлас — він надихав його й організовував.

Тепер же атлас виявився густо покресленим чорними лініями, якимись дрібними позначками та підписами. Він був спотворений, знищений, розгледіти органи виявилось неможливо.

Я була така обурена, така ображена цим Феліксовим вибриком, що цього разу таки не стрималась і огріла його кілька разів по плечах і голові. Він і з місця не зійшов, а лють мою це не остудило. Може, вже було б по дитині, бо я не знала виходу, металась у своїй аґресії, наче в охопленій полум’ям кімнаті — але Петро відтягнув мене, вивів на двір і дав напитись холодної води.

«Доктора Анґера вже не вернеш», — сказав Петро, коли я почала приходити до тями.

«Мені то до дупи», — відбуркнула я.

«Ти бачила, що він там накреслив? Ціле місто — з вулицями, будівлями, крамницями, складами, робітнями, парками і садами. Ти бачила?»

«Ні, я бачила зіпсований атлас фон Рокитанського».

«Ну то піди подивись».

Це справді було так. Він зобразив навіть маленьку фігурку жебрака в жіночому шлафроці, який завжди сидів на площі Франциска, між греко-католицькою катедрою та римсько-католицькою фарою.

З мапи можна було довідатись, що на Казимирівській, 1 розташована кравецька майстерня Юзефа Жалодка, де елегантний одяг шиють згідно з найновішими журналами, і тут же — склад англійських та французьких товарів, і все це за поміркованими цінами; що поруч із Касою ощадності, у будинку пана Данкевича — головний склад борошна, а навпроти — крамниця з роверами і колесами до них; що майже в кінці Сапіжинської, поруч із цвинтарем — майстерня Казимира Бембновича (у нього часто працює наш Петро), і що пам’ятники та гробівці тут на 40 відсотків дешевші, ніж деінде; поруч із гандлем пана Гаусвальда на початку Сапіжинської — заклад фризієрсько-перукарський, парфуми та різні косметики, а в будинку Вайсгауза, неподалік від ганд-лю Квятковського — женевські годинники, вироби з золота і срібла, навіть зі срібла китайського; що на вулиці Третього травня, 1–3, на другому поверсі кам’яниці Вайнґартена, дає уроки вчителька гри на піаніно; на Собеського, 14 приймає доктор Арнольд Ріхтер; на площі Міцкевича, 5 — склад кахляних печей, на Трибунальській — гандель Вольфа Гальперна, де я завше купую каву, на Бельведерській — друкарня Хованця, де, серед іншого, виходить газета «Kurjer Stanisławowski», і на тій же вулиці, тільки з протилежного боку, аж за рогаткою — фабрика паркетів Шулема Бретгольца; а на площі Ринок — аптека та парфумерія доктора Бейля.

Ми ходили до фотопластикуму, і я не могла відірвати його від круглої тумби, всередині котрої