Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

кладовища вертався один. Лишив біля могили Наталі і матір, і тітку, навіть Вероніку. Власне, через Віку і поспішив скоріше відлучитися. Йшов і думав про вчорашній вечір. 1 Вероніка, і Фаїна його полишили, побігли від нього. От клята Фаїна! Вислідила, певно, дочекалася, бо якраз спустився із Вікою по сходах — а вона вже стала перед ними. Немов якісь права на нього має! Звичайно, Вероніка повірила їй. Тепер має його за гульвісу. Нехай! Сама — не ліпша від своєї «сестриці» Наталі!

Картав себе за ту слабу хвилину, коли був готовий упасти перед нею на коліна. Хоч трохи й виправдовував свій намір — казав, що це по-рицарськи. Хіба колись рицарі чинили не так? Втім, кожен із них мав одну-єдину даму серця. А в нього ось — дві: Фаїна й Вероніка. Перед Фаїною, щоправда, навколішки не ставав ніколи. Вероніка ж зовсім не така, як інші. Вона недоступна — один тільки раз, відколи знайомі, дозволила себе поцілувати. Щось тоді подіяло на неї, то стала добра, мила. І знову — як скеля. Чи не через те він тягнеться до Віки, хоче її хоч бачити, поговорити з нею. А до Фаїни, навпаки, він ходить тому, що вона все йому дозволяє. Певне, сподівається, що вони одружаться…

Цій думці Геннадій сумно посміхнувся. Вероніку взяв би, бо вона — як те манливе яблучко, що зросло аж на верхівці дерева — й ніяк його не можна ні зірвати, ні збити. До вчора, правда, мав надію свого домогтися. А після їх зустрічі з Фаїною… Та ні, Вероніка ще мусить навернутися! Не може того бути, щоб їхнім взаєминам поклала кінець. Адже поводився із нею не так, як із Фаїною чи з іншими знайомими дівчатами — тихий був, покірний, рукам волі, як звикла казати, ніколи не давав. Чи погано її розумів? Можливо, Віці більше до вподоби рішучі, дещо й грубі? Чому ж тоді не скаже, чи не подасть якийсь знак, щоб був таким, як є?..

Ішов і оглядався: аж сам хотів, аби його окликнули. Та не бачив нікого знайомого. Нервував від того. Але сварив одну Вероніку. Знайшла хлопчика — так тепер і побіжить за нею! Ні — він, Геннадій, їй на зло, зайде до Фаїни!

Заскочив до автобуса, а зійшов зупинкою раніше. Поволі, мов додому, наблизився до тихого двоповерхового будинку, де не раз бував і вдень, і навіть уночі, коли Фаїна вдома лишалася одна: батько — лікар, мати — медсестра, то часто ночують у лікарні…

Троє вікон на другому поверсі, бачив, були затягнуті фіранками. Чекав, сподівався — Фаїна ось-ось визирне, повинна ж відчути, що він, Геннадій, близько! Та жодна фіранка не заворушилася.

Дерев'яні сходинки заскрипіли звично, а йому здавалося — риплять на цілий дім, аби всі почули, що він іде під вечір до Фаїни. Не подзвонив — легенько постукав. Не чути нікого.

Знову і знову вистукував умовний сигнал, та ніхто не озивався з хати. Не розумів — нема нікого вдома? Фаїна вже мала вернутись із занять. Напевне, блукає по вулицях міста, міркуючи, як йому помститися. Чи вже поспішила до своєї подруги — скаржиться на нього? Хоче його викинути геть зі свого серця. Думкою він застеріг Фаїну: а чи не зарано? Чи не буде потім шкодувати? Бо йому, Геннадію, що: кожна сокурсниця зрадіє, як виділить її з-поміж інших!

Постукав ще раз — голосно. Вирішив — коли і цього разу йому не відчинять, піде звідси й більше не повернеться. І Фаїна, нібито відчувши його намір, озвалася з-за дверей:

— Що хочеш? Що тобі ще треба?

Добре, що озвалася. Якось воно буде… Вичекав хвильку й відповів:

— Чого ж ти — відчини.

— Іди собі геть! — заплакала Фаїна. — Не хочу тебе бачити!

— Після всього, що було між нами?

— Хіба я могла знати, що ти такий негідник?!

— Ніби я перед тобою грав і видавав себе не за того, який є насправді! — пішов уже Геннадій на відвертість: вирішив ні в чому не визнавати себе винним, а вона — як хоче… — Відчиниш чи ні?

— Навіть не подумаю!

— Став тобі непотрібний?

— Іди собі до тої… червоної шапочки!

— Не вигадуй… Вона ж — моя родичка! — вхопився Геннадій за рятівну думку.

— Думаєш, що я дурна, сліпа?

— Осліпла на той час.

— То ти, Геннадію, осліп. Засліпили тебе вже красуні. Тепер я зрозуміла…

— Що ти зрозуміла?

— Побачила — який.

Заперечив:

— Могла й помилитися. Я все поясню, лиш відчини, впусти мене до себе.

— Іди краще геть, — ніби м'якше мовила Фаїна.

Тоді підвищив голос він:

— Хочеш, щоб я весь дім підняв на ноги?

— Подзвоню в міліцію!

Аж занімів Геннадій, відчуваючи, як раптом наливається образою і люттю. Оце «легка» подруга — говорить так, ніби він ніколи не мав над нею влади! Показує зубки, бо побачила його з Веронікою… Дуже зачепила його самолюбство, та стримав гнів, подумав: повинен будь-що зламати її волю, аби боялася і голос подавати! Хотілося вдертися до квартири силою — двері б зламав швидко, не дуже міцні, але не те, не те… Силою тоді доцільно брати, коли нема розуму, а він, Геннадій, може ще щось і придумати. Продовжував мовчки стояти під дверима, чекаючи, що дівчина не витримає — не так бо просто їй одній та ще й тремтячими руками розірвати довгенький ланцюг, що їх з'єднує.

І Фаїні таки було важко витримати незлагоду — знову, вчув, заплакала. Переступив з ноги на ногу, мовив:

— Як того хочеш, Фаїно, то я піду.

— Йди.

— І більше не прийду!

— Нехай.

Помовчавши, закинув.

— Хіба нам з тобою погано було?

— Ні — стало погано.

— Може, я в чомусь завинив, то прошу пробачення.

— Не треба!

Не розумів Геннадій — чому така уперта Фаїна, крізь сльози говорить такі тверді слова. Відступив, та знову повернувся:

— Ну, як хочеш. Наполягати я не буду! — І зразу ж озлоблено: — Та й не до тебе я прийшов, навіщо ти мені потрібна? Винеси за двері мої речі, і я піду своєю дорогою. — Згадав, що у Фаїни тримає чемодан з деякими цінними речами, що їх у гуртожитку незручно й показати…

Затамував подих і чекав. Вона чекала теж не кажучи нічого, не відповідаючи. Зміркував: не знає, що робити. Воліла б, звичайно, викинути валізу крізь вікно, але непорожня, то може розбитися. Незручно і спустити — хай лиш другий поверх, не так уже й високо — та хтось може з вулиці помітити, тим паче сусіди. А вона,