Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

— А ви також за нею сумуєте, правда?

— Я не знайомий з нею, — сухо відповів граф.

— Так, знаю, — проказав Фонтлерой, — і це мене дивує. Матуся казала, аби ні про що не розпитував… але… але я не можу про це не думати… часом… І нічого не можу придумати. Але ні про що вас не питатиму. Коли сумую за матусею, то підходжу до вікна і дивлюся он туди поміж дерев, де видно світло у віконці. Матуся далеко, але вона щовечора засвічує для мене лампу на віконці — я дивлюся на її блимання і знаю, що вона хоче мені сказати.

— І що ж? — спитав граф.

— Вона каже: «Надобраніч! Нехай Господь оберігає твій сон!» — бо матуся завжди так говорила, коли ми були разом. Щовечора промовляла ці слова… А зранку казала: «Нехай Господь благословить твій день!» Бачите, матуся молиться за мене увесь час — і тому я в безпеці…

— Не маю жодного сумніву, — сухо відказав граф.

Він нахмурив брови і довго не зводив свого пильного погляду з хлопчика. Фонтлерой лише подумав: «І чого це дідусь так замислився?»

РОЗДІЛ 9

Переміна

Справді, граф Доринкурт останнім часом частенько впадав у задуму. Він уперше замислювався над багатьма речами — і все це так чи так було пов'язано з його внуком. У характері графа домінувала гордість, а хлопчик неабияк ті гордощі тішив. Отож у графа з'явився новий інтерес до життя. Зокрема йому дуже подобалося показувати свого внука на людях. Усі-бо знали, якого розчарування завдали йому сини, ну а юний лорд Фонтлерой не міг нікого розчарувати, тим-то граф відчував неабияку втіху, показуючи свого внука перед усіма. Графові Доринкурту, звісно, хотілося, аби хлопчик сам усвідомив ту владу і багатство, яким володітиме, аби це справляло йому радість. Він також хотів, аби усі довкола це знали, бо граф уже укладав плани на майбутнє.

Бувало, що у глибині душі старий господар Доринкурту навіть жалкував, що не прожив своє життя інакше, що не був ліпшим, добрішим, що здійснював учинки, які напевно вразили б чисте серце його онука, якби той лише довідався усю правду. Графові аж лячно було думати, який вираз з'явиться на цьому милому личку, коли хлопчик довідається, що його дідуся уже давно ніхто не називає інакше як «цей бездушний Доринкурт». Чого-чого, а цього граф не хотів напевно. Однак присутність хлопчика так захоплювала старого графа, що він не раз навіть забував про свою ногу. Навіть лікар за якийсь час завважив, що його вельможний пацієнт чується значно ліпше, хоча ніхто вже чогось такого і не сподівався. Можливо, самопочуття графа поліпшилося, бо тепер у нього не було причини марудити світом, нудьгувати, отож і не залишалося часу, аби думати про свої болячки.

А якогось ранку люди в замку мало не попадали з дива, коли побачили, що на кінну прогулянку з лордом Фонтлероєм вирушає не Вілкінс, а сам граф — верхи на чудовому сірому жеребці. Насправді на прогулянку дідуся підмовив Фонтлерой. Осідлавши свого поні, хлопчик із жалем вимовив:

— Як би я хотів, щоб ви поїхали зі мною! Бо коли ото їду, мені робиться сумно від думки, що ви залишаєтеся сам у цьому величезному замку. От було би гарно, якби ми поїхали разом…

Після цих слів у конюшні запанував рух — бо господар замку звелів сідлати Селіма. І після цього Селіма сідлали для графа практично щодня. Невдовзі люди вже звикли бачити на дорозі сірого жеребця з високим сивим вершником у сідлі, а поруч гнідого поні, на якому їхав юний лорд Фонтлерой. Під час отих спільних виїздів граф ще більше зблизився з онуком. Мало того, поступово граф також багато довідався про «матусю», — про її життя. Фонтлерой їхав поруч із дідусем і весело розповідав. Справді, ліпшого супутника для кінних прогулянок годі було знайти. Найчастіше граф просто слухав хлопчика, дивлячись на його розчервоніле веселе личко. Часом казав йому перейти на галоп, а коли Фонтлерой безстрашно виконував його побажання, то граф з гордістю і втіхою дивився йому вслід. Невдовзі хлопчик повертався до дідуся, весело вимахуючи капелюхом. У такі хвилини Седрик відчував, що вони з дідусем справжні друзі.

Графові також довелося відкрити для себе, що місіс Ерол не марнує часу. З'ясувалося, що усі бідняки в окрузі уже встигли добре її запізнати: коли хтось із них потрапляв у біду, її візок негайно рушав до тієї хатини.

— Знаєте, — сказав йому якось Фонтлерой, — коли матуся приїздить до них, вони всі кажуть їй: «Най Господь благословить вас, пані!» А діти як тішуться! А ще матуся вчить їх шити. Знаєте, вона сказала, що тепер вже сама досить багата і тому хоче допомагати бідним.

З одного боку, графа тішило, що мати його спадкоємця виявилася такою милою і шляхетною у манерах, ніби походила з герцогського роду. Його тішило, що її любить біднота. Проте водночас граф відчував ревнощі, коли здавав собі справу, яке місце займає вона у серці хлопчика, бо ж Седрик любив її понад усе на світі. Звісно, старому хотілося, аби уся ця любов належала лише йому, він-бо не звик мати коло себе жодних суперників.

Того ранку граф зупинив коня на пагорку, порослому вересом, і жестом показав Фонтлерою на чудовий краєвид, що простягався перед ними.

— Чи знаєш ти, що вся ця земля належить мені? — спитав він хлопця.

— Вам? — перепитав Фонтлерой. — Немало як для одної людини. А як тут гарно!

— А чи знаєш ти, що колись усе це належатиме тобі? І ці володіння, і ще багато інших. Знаєш?

— Мені?! — вражено вигукнув Фонтлерой. — Коли?

— Коли я помру, — відповів йому дідусь.

— Тоді не потрібні мені ці володіння, — заявив Фонтлерой. — Я хочу, щоб ви жили вічно.

— Це дуже мило з твого боку, — стримано проказав граф, — але колись це все одно стане твоїм… Якогось дня графом Доринкуртом станеш ти.

Юний лорд Фонтлерой кілька хвилин сидів у сідлі без жодного слова. Він обводив поглядом вересовище, ферми, зелені гайки, сільські хатинки, що вишикувалися рядками, та могутні замкові вежі, які прозирали крізь крони дерев. Врешті з його грудей вирвалося зітхання.

— Про що ти замислився? — спитав його граф.

— Я думав, що я ще такий малий! — відповів Фонтлерой. — І ще згадував слова матусі.

— А що вона казала? — поцікавився граф.

— Вона казала, що бути багатим — це дуже складно. Тому що коли у когось є все, чого