Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

душа забажає, тоді дуже легко забути про тих, котрим так не пощастило у житті. Матуся каже, що той, хто має достаток, ніколи не повинен про це забувати. Я розповідав їй про вас, який ви добрий. І матуся сказала: це чудово, бо в руках графа велика влада. А якщо він дбатиме лише про себе, то тоді не зможе думати про людей, котрі живуть у його володіннях, не шукатиме способу допомогти їм, коли буде треба… А у ваших володіннях живе стільки людей… тому дуже непросто про всіх них дбати. Ось я дивився на ті хатинки і думав собі: коли стану графом, то мушу дізнатися, як люди там живуть. А як ви дізналися про їхнє життя?

Відповісти на це питання графові було непросто. Його передусім цікавило, хто справно платить ренту, а хто ні. Тих, хто з якихось причин не міг заплатити вчасно, негайно проганяли з орендованої ферми.

— Ньюік мені доповідає, — врешті відповів граф, провівши рукою по підборідді, аби приховати своє замішання. — Їдьмо додому, — кинув згодом, а тоді додав: — Знаєш, коли станеш графом, то постарайся бути ліпшим від мене.

Аж до самого замку граф їхав мовчки. Йому здавалося майже неймовірним, що він, хто ніколи нікого у своєму житті не любив, щораз більше прив'язувався до цього хлопчика — бо саме так воно і було. Спершу графові лестило, що Седрик такий гарний на вроду, такий відважний. Проте зараз його почуття до внука не можна було пояснити лише гордощами. Граф посміхався, коли у думках сам собі признавався, що йому приємно бачити коло себе цього хлопчика, чути його голос — і що він прагне, аби онук думав про нього добре, щоб любив його.

«Я старий чоловік, не маю більше про що думати, тому так є», — пояснював він сам собі.

Проте граф розумів, що справа не в цьому. Якби то він подивився правді у вічі, то йому довелося би визнати: у внукові його приваблювали ті риси, яких він, граф Доринкурт, був геть позбавлений — щирість, чесність, доброта і правдивість, завдяки яким Седрик не міг погано думати про людей.

Минув десь тиждень після тої їхньої кінної прогулянки. Фонтлерой саме повернувся від матері. Коли увійшов до бібліотеки, на обличчя видавало задуму і стурбованість. Хлопчик сів у високе крісло, в якому сидів у день, коли вперше приїхав до Доринкурту, і якусь хвилю у мовчанні дивився на поблиски головешок у каміні. Граф зацікавлено спостерігав за хлопчиком, намагаючись зрозуміти, що його так стурбувало. Було очевидно: щось його глибоко вразило. Врешті Седрик підвів погляд на дідуся і спитав:

— А Ньюікові все-все відомо, що з тими людьми діється?

— Це його робота — знати про всіх, — відповів граф. — Він про щось забув, так?

Дивно, але графа понад усе розважала увага Седрика до орендарів. Сам-то він не надто цікавився їхнім життям, проте йому було приємно спостерігати, з якою серйозністю онук переймається їхніми проблемами — попри свій дитячий вік.

— Тут є одне місце, — вимовив Фонтлерой, дивлячись своїми широко відкритими від хвилювання очима, — на самому краю села. Матуся була там і бачила. Хатинки туляться одна до одної, деякі взагалі вже валяться. І нема чим дихати. Люди бідують, страшні злидні — годі дивитися. Частенько їх допадає лихоманка, вмирають діти. Ті люди приречені жити у бідності і хворобах! їхнє становище навіть гірше, ніж у Майкла і Бриджит. Дахи діряві, протікають. Матуся ходила до одної жінки, яка там живе. Потім, після тих відвідин, навіть не дозволяла мені наблизитися, поки не передяглася. А коли розповідала мені про це, то аж сльози їй стояли в очах.

Очі Седрика також наповнилися слізьми, проте він спробував усміхнутися.

— Я сказав матусі, що ви нічого про це не знаєте і пообіцяв вам розповісти, — вимовив він. Тоді вислизнув з крісла і підійшов до дідуся. — Ви ж можете все це змінити, — проказав, дивлячись на нього, — можете допомогти цим людям, як допомогли Гіґінсам. Ви ж завжди всім допомагаєте. Саме так я сказав матусі: що ви допоможете, бо Ньюік просто забув вам доповісти про все це.

Граф сидів і дивився на дитячу руку, що лежала на його коліні. Ньюік нічого не забув — він не раз розповідав йому, що діється у тому окраїнному закутку. Отож граф добре знав про злидні, про нужденні хатини, старі водостоки, вогкі стіни і діряві дахи, знав про бідність, про лихоманку, про людські страждання. Містер Мордонт також не раз описував йому становище мешканців того закутка, вдаючись до найяскравіших порівнянь, на які тільки був здатен, проте усе це викликало у графа лише гнів. А у ті дні, коли йому дошкуляла нога, граф Доринкурт узагалі міг заявити щось на взірець: що швидше та злидота виздихає, то ліпше для всіх! І на цьому будь-яка розмова закінчувалася. Але зараз, коли граф дивився на дитячу руку на своєму коліні, коли зустрічався із щирим стурбованим поглядом цих очей — він відчув, як у його душі прокидається почуття сорому.

— То що, ти хочеш, щоб я почав будувати нові будинки для орендарів, так? — спитав він врешті.

А тоді поклав свою долоню на онукову ручку і погладив її.

— Так, там усе треба завалити, — жваво підхопив Фонтлерой. — Матуся теж так сказала. Давайте… давайте вже завтра почнемо! Підемо туди і скажемо, аби все позносили. Люди так втішаться, коли побачать вас! Вони відразу зрозуміють: ви прийшли, аби їм допомогти!

І його очі засяяли від радощів. Граф підвівся з крісла і поклав руку на плече хлопчика.

— Давай перейдемося по терасі, — проказав він з коротким смішком, — там усе й обговоримо.

І вони рушили на терасу, як робили це майже кожного вечора. Під час тієї прогульки граф кілька разів засміявся, ніби сам до себе. І ще: упродовж цілої прогулянки він ані на хвильку не знімав руки з плеча свого юного супутника.

РОЗДІЛ 10

Граф стурбований

Справді, під час своїх відвідин сільських хатинок місіс Ерол довелося здійснити немало сумних відкриттів. Виявилося, що зісередини все воно виглядає зовсім не так мальовничо, як із пагорка, порослого вересом. Зблизька ця мальовничість одразу розвіювалася. Сподіваючись побачити серед мешканців старання і працьовитість, місіс Ерол натомість зіткнулася з байдужістю, бідністю і темнотою. Дуже швидко жінка зрозуміла, що Ерлборо насправді є найбіднішим селом у цілій околиці. Багато чого їй розповів містер Мордонт, ділячись своїми клопотами і розчаруваннями, а решту вона побачила на власні очі. В