Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

у готелі. Якщо Борман сказав Гіммлерові, так і зроблять. А якщо ні, тоді його люди вештатимуться тут, коло входу, на тому боці, вдаючи наукових співробітників, не інакше…»

Штірліц сьогодні був у цивільному, він надів ще й свої димчасті окуляри у великій роговій оправі й низько на лоб насунув берет — так що здалеку впізнати його було важко. При вході в музей, у вестибюлі, стояв величезний малахіт з Уралу і аметист із Бразілії. Штірліц завжди довго стояв коло аметисту, але любувався він уральським самоцвітом.

Потім, не кваплячись, він пройшов через великий зал з вибитими шибками: там стояв макет дивовижного динозавра. Звідси він міг спостерігати за майданом перед музеєм і за готелем. Ні, все спокійно й тихо, навіть дуже спокійно й тихо. Штірліц був у музеї сам-один — зараз це, як кажуть, не грало йому на руку.

Він спинився біля цікавого експоната: тринадцять стадій розвитку черепа. Череп № 8 — павіан, № 9 — гібон, № 10 — орангутанг, № 11 —горила, № 12 — шимпанзе, № 13 — людина.

«Чому тринадцята людина? Все проти людини, навіть цифри, — подумки засміявся він. — Хоч би була дванадцята чи чотирнадцята… А тут на тобі — саме тринадцята… Скрізь мавпи, — все ще думав Штірліц, затримавшись біля чучела горили Боббі. — Чому нони приділяють стільки уваги мавпам, га?»

На планочці стояв напис: «Горилу Боббі привезено до Берліна 29 березня 1928 року, коли їй було три роки. Померла 1 серпня 1935 року, 1,72 метра заввишки і 266 кілограмів ваги».

«А непомітно, — думав Штірліц, укотре уже розглядаючи чучело, — ніби й не жирна. Я вищий за неї, а вагу маю сімдесят два».

Він одійшов від чучела мавпи, ніби розглядав його здалеку, і спинився біля великого вікна, з якого було видно протилежний тротуар Інваліденштрасе. Штірліц глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин.

Саме зараз, за легендою Штірліца, до нього мав прийти агент Клаус. Він надіслав на його адресу шифровку сьогодні вранці — через секретаріат. Усі знали, що він зустрічається з агентами в музеях. Викликавши Клауса, він хотів досягти ось чого: головне — алібі, якщо Борман повідомить про лист Гіммлерові, а той накаже прочесати весь район і всі будинки біля «Нойє Тор»; і другорядне — ще раз підтвердити, хоч і непрямо, алібі в справі Клауса, який безслідно зник.

Штірліц перейшов до іншого залу: на Інваліденштрасе все ще було безлюдно. Тут він затримався біля рідкісного експоната, знайденого в лісах Веденшлосс у вісімнадцятому столітті. З шматка дерева стирчали роги оленя і шматок розбитого черепа: мабуть, сильна тварина промахнулася під час весняних любовних боїв, і вцілила не в суперника, а в стовбур…

Штірліц почув гомін голосів і кроки — безліч лунких кроків. «Облава»! Але до нього долинули дитячі голоси, і він обернувся: вчителька в старих, стоптаних і начищених до блиску чоловічих черевиках привела учнів — мабуть, шостого класу — проводити тут урок ботаніки. Діти притихли й дивилися на експонати зачаровано, І тому їхній швидкий шепіт здавався тривожним.

Штірліц дивився на дітей. У їхніх очах не було тієї дитячої, чудової пустотливості. Вони слухали вчительку уважно, дуже по-дорослому.

«Яке ж прокляття нависло над цим народом? — подумав Штірліц. — Як могло статися, що маячні ідеї прирекли дітей на цей голодний, старечий жах? Як нацистам, що сховалися в бункери, де повно шоколаду, сардин і сиру, вдалося виставити своїм заслоном тендітні тіла цих хлопчиків? І — найстрашніше — як виховали в цих дітях сліпу впевненість у тому, що найвищий смисл життя — це смерть за ідеали фюрера?»

Він вийшов через запасний вихід о першій годині п'ять хвилин. Нікого біля готелю не було. Задвірками Штірліц пробрався до Шпреє, походив там трохи, потім сів у машину і поїхав до себе в СД. Хвоста за собою він не побачив і тоді, коли повертався назад.

«Тут щось не так, — сказав він сам собі. — Щось вийшло дивне. Якби Борман чекав, я не міг би не помітити».

…А Борман не міг вийти з бункера: фюрер виголошував промову, і в залі було багато людей, а він стояв ззаду, трохи ліворуч від фюрера. Він не міг вийти, коли говорив фюрер. Це було б безумством. Він хотів піти, він вирішив побачити ту людину, яка надіслала йому листа. Але він вийшов із бункера лише о третій годині.

«Як же мені знайти його? — думав Борман, повертаючись до партійної канцелярії. — Я нічим не ризикую, зустрівшись з ним, але я ризикую, відмовляючись від зустрічі».

«Д-8 — Мюллеру

Цілком секретно.

Надруковано в одному примірнику.

Автомобіль марки «хорх», номерний знак ВКР-821, одірвався від спостереження в районі Ветераненштрасе. Судячи з усього, водій помітив машину спостереження. Пам'ятаючи ваші вказівки, ми не стали за ним гнатися, хоча форсований мотор давав нам змогу це зробити. Передавши службі Н-2 повідомлення про напрямок, у якому поїхав «хорх» ВКР-821, ми повернулися на базу».

«В-192 — Мюллеру.

Цілком секретно.

Надруковано в одному примірнику.

Прийнявши спостереження за машиною марки «хорх», номерний знак ВКР-821, мої співробітники встановили, що хазяїн цього автомобіля о 12.27 увійшов др приміщення музею природознавства. Через те що нас попередили про високу професіональну підготовленість об'єкта спостереження, я вирішив не «вести» його по музею одним чи двома «відвідувачами». Мій агент Ільзе одержала завдання взяти своїх учнів із середньої школи і провести урок у залах музею. Дані спостереження Ільзе дають змогу з цілковитою впевненістю повідомити, що об'єкт ні з ким із сторонніх у контакт не вступав. Графічний план експонатів, біля яких об'єкт затримався довше, ніж коло інших, додаю. Об'єкт залишив приміщення через запасний вихід, яким користуються працівники музею, о 13.05».

27.2.1945 (15 годин 00 хвилин)

Мюллер сховав донесення в папку і підняв трубку телефону.

— Мюллер, — відповів він, — слухає вас.

— «Товариша» Мюллера вітає «товариш» Шелленберг, — пожартував начальник політичної розвідки. — Чи вам більше до вподоби звертання «містер»?

— Мені більше до вподоби звертання «Мюллер», — сказав шеф гестапо. — Категорично, скромно і зі смаком. Я слухаю вас, дружище.

Шелленберг прикрив трубку телефону долонею й подивився на Штірліца. Той сказав:

— Еге ж. І зразу ж у лоб. А то він вислизне, як лис…

— Дружище, — сказав Шелленберг, — до мене прийшов Штірліц, ви, мабуть, пам'ятаєте його… Так? Тим більше. Він просто розгубився: або за ним стежать злочинці, а він живе в лісі сам-один; або йому на хвіст сіли ваші люди. Ви не допомогли б розібратися в цьому ділі?

— Якої