Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Дідусь вів далі:

— Ми, Синклери, — видатний старовинний рід. Нам є чим пишатися. Наші традицїї і цінності становлять основу, на яку спираються наступні покоління. Цей острів — наш дім, як це був дім мого батька, а до нього — дім мого дідуся. Та все ж ви — троє жінок, з вашими розлученнями, розбитими родинами, неповагою до традицій, нестачею професійної етики, — ви не зробили нічого, окрім того, що розчарували мене, стару людину, яка вважала, що виховала вас правильно.

— Тату, будь ласка, — попросила Бесс.

— Тихо! — гримнув дідусь. — Ви ж не можете сподіватися, що я спокійно сприйму те, що ви знехтували цінностями нашої родини, і винагороджу вас і ваших дітей фінансовою незалежністю. Ви не можете, жодна з вас, на це розраховувати. Та все ж, день за днем, я бачу, що ви очікуєте на це. Я більше не терпітиму цього.

Бесс скорчилася в сльозах.

Керрі схопила Вілла за лікоть і повела на причал. Мама жбурнула свій келих у стіну Клермонту.

70

— І ЩО БУЛО ПОТІМ? — питаю я Джонні.

Ми досі лежимо на підлозі Каддлдауну, рано-вранці. Сімнадцяте літо.

— Ти не пам’ятаєш?

— Ні.

— Люди почали їхати з острова. Керрі взяла Вілла, і подалася в готель в Едгартауні, і попросила нас із Ґетом слідувати за нею, щойно ми зберемо речі. Персонал поїхав о восьмій. Твоя мама була на Він’ярді, зустрічалася зі своєю подругою…

— Еліс?

— Так, Еліс приїхала по неї, але ти відмовлялася йти з ними, тож їй довелося піти самій. Дідусь вирушив на материк. Тоді ми ухвалили рішення щодо пожежі.

— Ми спланували її, — уточнюю я.

— Так. Ми переконали Бесс узяти велику лодку і всіх малих у кіно на Він’ярді.

Джонні говорить, і я згадую. Мій мозок домальовує деталі, яких кузен не озвучив.

— Коли вони пішли, ми випили вино, яке вони відкоркованим залишили в холодильнику, — каже Джонні. — Чотири відкорковані пляшки. І Ґет був такий розлючений…

— Він мав рацію.

Джонні знову повертається долілиць і говорить у підлогу:

— Через те, що він більше сюди не повернеться. Якби моя мама одружилася з Едом, вони стали б ізгоями. А якби мама покинула Еда, Ґет більше не був би частиною нашої родини.

— Клермонт ніби був символом усього поганого, — то був голос Міррен.

Вона зайшла так тихо, що я не почула. Тепер вона лежала на підлозі біля Джонні, тримаючи його за руку.

— Фортецею патріархату, — додає Ґет.

Як він зайшов, я теж не чула. Він лягає поряд зі мною.

— Який же ти бовдур, — лагідно каже Джонні. — Ти завжди кажеш «патріархат».

— Бо я маю це на увазі.

— Ти вставляєш це слово скрізь. Патріархат на тості. Патріархат у моїх штанях. Патріархат з краплею лимонного соку.

— Клермонт видавався фортецею патріархату, — повторює Ґет. — І так, ми були страшенно п’яні, і так, ми думали, що вони розділять родину і я ніколи сюди не повернуся. Ми вважали, що коли будинку більше не буде, і паперів, і даних теж не буде, і речей, через які вони сперечаються, теж не буде, то сила зникне.

— Ми могли би бути родиною, — каже Міррен.

— Це було ніби очищення, — пояснює Ґет.

— Вона пам’ятає лише, що ми влаштували пожежу, — каже Джонні, його голос раптом стає гучнішим.

— І деякі інші речі, — додаю я, сідаючи і дивлячись на Брехунів у сонячному світлі. — Спогади повертаються, коли ви заповнюєте прогалини.

— Ми розповідаємо тобі, що сталося до того, як ми підпалили будинок, — говорить Джонні, знову голосно.

— Так, — підтверджує Міррен.

— Ми влаштували пожежу, — кажу я, розмірковуючи. — Ми не схлипували, не кровоточили, натомість ми щось зробили. Щось змінили.

— Типу того, — каже Міррен.

— Ти жартуєш? Ми спалили цей грьобаний палац ущент.

71

КОЛИ ДІДУСЬ І ТІТКИ ПОЛАЯЛИСЯ, я плакала. Ґет теж плакав.

Він поїде з острова, і я більше ніколи його не побачу. Він більше ніколи не побачить мене.

Ґет, мій Ґет.

Я ніколи ні з ким не плакала. Разом.

Він плакав не як хлопчик, а як чоловік. Не так, як ніби він сердився чи щось ішло не так, як він хотів, а так, ніби життя було жорстоке. Ніби його рани ніколи не загояться.

Я хотіла вилікувати їх.

Ми вдвох побігли на маленький пляж. Я притулилася до нього, і ми сіли на пісок, і вперше йому не було що сказати. Не було ні аналізу, ні запитань.

Нарешті я сказала щось типу:

що, як,

що, як

ми візьмемо все у свої руки?

— Як? — запитав Ґет.

І я сказала щось на кшталт,

що, якби,

що, якби

вони могли припинити лаятися?

Нам є за що боротися.

— Так. Тобі, і мені, і Міррен, і Джонні. Так, є.

Але, звичайно, ми завжди можемо зустрітися. Ми, вчотирьох. Наступного року ми зможемо керувати машиною. І, врешті- решт, лишається телефон.

— Але тут, — сказала я. — Усе це.

— Так, тут, — сказав він. — Усе це. Ми з тобою.

Я додала щось про те,

що добре було б,

якби ми

могли більше не бути

Прекрасною Родиною Синклерів, а стали просто родиною.

Що, якби ми припинили бути людьми з різним кольором шкіри і з різним походженням, а були б просто закоханими?

Що, якби ми могли змусити всіх змінитися?

Змусити їх.

— Ти хочеш бути Богом, — зауважив Ґет.

— Я хочу діяти.

— Завжди лишається телефон.

— Але ж як щодо тут? — запитала я. — Щодо цього всього?

— Так, — погодився він. — Тут. Усе оце.

Ґет був моїм коханням. Першим і єдиним. Як я могла його відпустити?

Він був людиною, яка не могла усміхатися вдавано, але усміхалася часто. Він замотував мої зап’ястки бинтами і був переконаний, що ранам потрібен догляд. Він писав на руках і питав, про що я думаю. Його розум був невтомний, невпинний. Він більше не вірив у Бога, але досі хотів, аби Бог йому допоміг.

І тепер він був моїм, і я сказала, що наше кохання не може бути під загрозою. Ми не можемо допустити, щоб родина розпалася.

Ми не повинні миритися зі злом, яке можемо змінити. Ми боротимемося з ним, правда ж?

Так. Ми маємо.

Ми навіть станемо героями.

МИ З ҐЕТОМ поговорили з Міррен та Джонні. Переконали їх діяти.

Ми повторювали одне одному знов і знов: роби те, чого боїшся. Ми говорили це одне одному. Говорили це знов і знов. Переконували одне одного, що чинимо правильно.

72

ПЛАН БУВ ПРОСТИЙ. Ми збиралися відшукати порожні каністри для пального в сараї для моторних човнів. У передпокої були газети та коробки: ми вирішили, що складемо купи макулатури і просочимо їх пальним. Дерев’яну підлогу ми теж просочимо. Відійдемо. Підпалимо рулон паперових рушників і кинемо. Легко.

Підпалимо кожен поверх, кожну кімнату, якщо вдасться, щоб переконатися, що Клермонт повністю згорить. Ґет — підвал, я