Емілі Локхарт - Ми були брехунами

— Більше ніхто не хотів цього робити. Ви залишили це мені і ніколи не дякували. Я тіснюся в Каддлдауні, а ще там найгірша кухня. Ви туди ніколи не заходите, а то були б здивовані, у якому він поганому стані. Він майже нічого не коштує. Перед смертю мама відремонтувала кухню в Уїндермірі й ванні кімнати в Ред-Ґейті, але Каддлдаун лишився таким, як і був, — і от ви двоє позбавляєте мене компенсації за все, що я робила і роблю.

— Ти сама погодилася на проект Каддлдауну, — відрізала Керрі. — Ти хотіла гарний краєвид. Тільки твій будинок має вихід до моря, Бесс, а ще ти отримуєш усю татову відданість і підтримку. Я думала, тобі цього досить. Бачить Бог, що ми не в змозі цього заслужити.

— Це лише ваш вибір, — сказала Бесс. — Це твій вибір — бути з Едом, жити з ним. Твій вибір — щороку приїздити сюди з Ґетом, навіть знаючи, що він тут зайвий. Ти знаєш, як до цього ставиться тато, та попри це не тільки продовжуєш стосунки з Едом, а ще й демонстративно привозиш із собою його племінника, ніби зухвала дівчинка — заборонену іграшку. Весь час ти прекрасно розуміла, що робиш.

— Не смій говорити про Еда! — закричала Керрі. — Замовкни, просто замовкни!

Звук удару — Керрі дала Бесс ляпаса по губах.

Бесс пішла. Грюкнувши дверима. Мама теж пішла.

Ми з Ґетом сиділи на підлозі комори, тримаючись за руки. Намагаючись не дихати, намагаючись не рухатись, поки Керрі завантажувала тарілки до посудомийки.

67

ЗА КІЛЬКА ДНІВ дідусь покликав Джонні у свій кабінет у Клермонті. Попросив Джонні про послугу.

Джонні відмовився.

Дідусь сказав, що як Джонні цього не зробить, то залишиться без коштів на навчання.

Джонні сказав, що не втручається в особисте життя матері і що в такому разі він працюватиме як навіжений у місцевому громадському коледжі.

Дідусь викликав Тетчера. Джонні сказав Керрі.

Керрі попросила Ґета не приходити на вечерю в Клермонт. «Гарріса це дратує, — пояснила вона. — Для нас усіх буде краще, якщо ти поїси якісь макарони в Ред-Ґейті, або ж я можу попросити Джонні принести тобі тарілку з їжею. Ти ж усе розумієш, правда? Просто поки все владнається».

Ґет не розумів. Джонні теж.

Усі Брехуни припинили приходити їсти в Клермонт.

Незабаром Бесс попросила Міррен натиснути на дідуся щодо Уїндерміру. Вона мусила взяти Бонні, Ліберті й Тафта з собою і поговорити з ним у його кабінеті. «Вони — майбутнє родини», — так мала сказати Міррен. Оцінки Джонні та Кейді з математики не тягнуть на Гарвард, а Міррен — тягнуть. У Міррен підприємницький розум, у ній є все, що цінує дідусь. Джонні та Кейді надто легковажні. І поглянь на цих чудових дітей: милих білявих близнючок, веснянкуватого Тафта. Вони ж Синклери до самих кісток.

«Скажи так», — наполягала Бесс. Але Міррен відмовилася.

Бесс забрала її телефон, ноутбук, кишенькові гроші. Міррен не погоджувалася.

Якось ввечері мама спитала мене про Ґета.

— Дідусь знає, що між вами щось відбувається. Він незадоволений.

Я розповіла їй, що закохана.

Вона сказала не бути дурною.

— Ти ризикуєш своїм майбутнім, — пояснила вона. — Нашим будинком. Своєю освітою. Заради чого?

— Кохання.

— Курортна інтрижка. Дай хлопцеві спокій.

— Ні.

— Кохання не триватиме вічно, Кейді. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю.

— Повір мені, це так.

— Ми — це не ти і тато, — нагадала я. — Ми — не ви.

Мама схрестила руки.

— Час подорослішати, Кейденс. Побачити нарешті світ таким, яким він є, а не таким, яким ти хочеш його бачити.

Я поглянула на неї.

Моя гарненька висока мама з гарним кучерявим волоссям і суворим жорстким ротом. Її вени ніколи не кровоточили. Її серце ніколи не вистрибувало, безпорадне, на газон.

Вона ніколи не танула, перетворюючись на калюжу. Вона тримала себе в руках. Завжди була нормальною. За будь-яку ціну.

— Заради атмосфери в нашій родині, — мовила вона нарешті, — ти повинна порвати з ним.

— Я цього не зроблю.

— Ти мусиш. І коли це станеться, переконайся, що дідусь знає. Скажи йому, що це нічого для тебе не означає і ніколи не означало. Скажи, що йому нема чого турбуватися через цього хлопця, а потім поговори з ним про Гарвард, і тенісну команду, і про майбутнє, яке відкривається перед тобою. Ти мене зрозуміла?

Я не розуміла і не хотіла розуміти.

Я вибігла з будинку і прибігла в Ґетові обійми. Кров із моїх ран текла просто на нього, але він не зважав.

ПІЗНІШЕ ТОГО Ж ВЕЧОРА Міррен, Ґет, Джонні та я пішли в сарай з інструментами. Ми знайшли молотки. Їх було лише два, тому Ґет вибрав гайковий ключ, а я — важкі садові ножиці.

Ми взяли статуетки зі слонової кістки: гусака з Клермонту, слонів з Уїндерміру, мавп із Ред-Ґейту і жабу з Каддлдауну. У темряві ми принесли їх на причал і били їх молотками, і гайковим ключем, і ножицями, поки вони не перетворилися на пил.

Ґет набрав відро холодної морської води і змив той пил з причалу.

68

МИ ДУМАЛИ.

Ми говорили. Що якби, казали ми,

що якби

в іншому Всесвіті,

у паралельній реальності

Бог простягнув палець

і у Клермонт ударила б блискавка?

Що, як

Бог наслав би на нього вогонь?

Так він покарав би всіх жадібних, дріб’язкових, упереджених, нормальних, недобрих.

Вони б розкаялися у своїх гріхах.

А після цього навчилися б любити одне одного знову.

Відкрили б свої душі. Свої вени. Стерли б нещирі усмішки з облич.

Були б родиною. Лишалися б родиною.

Ми думали про це не з релігійної точки зору.

А може, й навпаки.

Покарання.

Очищення вогнем.

Або і те, і те.

69

НАСТУПНОГО ДНЯ, наприкінці липня п’ятнадцятого літа, у Клермонті влаштовували обід. Звичайний обід, як і решта обідів, який накрили на великому столі. Знову сльози.

Говорили так голосно, що ми, Брехуни, пройшли доріжкою з Ред-Ґейту і зупинилися біля входу в сад, слухаючи.

— Мені щодня доводиться заслуговувати твоє кохання, тату, — звинуватила дідуся мама. — І здебільшого — не вдається. Це збіса несправедливо. Керрі дістаються перлини, Бесс отримала бостонський будинок, Бесс одержить Уїндермір. У Керрі є Джонні, і ти віддаси йому Клермонт, я знаю, так і буде. Я залишуся сама, ні з чим, ні з чим, навіть попри те, що це Кейді мала бути тією єдиною. Першою онучкою, як ти завжди казав.

Дідусь встав зі свого місця кінець столу.

— Пенелопо.

— Я заберу її, чуєш? Я заберу Кейді, і більше ти її не побачиш.

Голос дідуся прокотився через двір.

— Це Сполучені Штати Америки, — сказав він. — Ти, здається, не розумієш, Пенні, то, дозволь, я тобі поясню. В Америці все влаштовано так: ми працюємо заради того, чого хочемо, і досягаємо успіху. Не приймаємо відповіді «ні» і заслуговуємо на винагороду за свою наполегливість. Вілле, Тафте, ви слухаєте?

Маленькі хлопчики закивали,