Емілі Локхарт - Ми були брехунами

— перший поверх, Джонні — другий, Міррен — нагорі.

— Бригада пожежників приїхала запізно, — каже Міррен.

— Дві бригади, — виправляє Джонні. — З Вудс-Холу і Мартас-Він’ярду.

— Ми на це й розраховували, — говорю я, раптом зрозумівши.

— Ми збиралися покликати на допомогу, — продовжує Джонні. — Звичайно, хтось мав викликати пожежників, інакше це виглядало б як підпал. За нашою версією, ми всі були в Каддлдауні, дивилися кіно, а всім же відомо, що навколо нього ростуть дерева. Інші будинки не видно, поки не заберешся на дах. Це пояснило б, чому допомогу не викликали раніше.

— Ті бригади складалися переважно з добровольців, — каже Ґет. — Доказів не було ні в кого. Старий дерев’яний будинок. Cпалахнув, як коробка сірників.

— Навіть якби тітки та дідусь нас запідозрили, вони б ніколи не звернулися в поліцію, — додає Джонні. — Ми могли впевнено розраховувати на це.

Звичайно, не звернулися б. Адже серед нас немає жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи.

Від того, що ми зробили, кров холоне в жилах.

Моє повне ім’я Кейденс Синклер-Істмен, і, всупереч очікуванням моєї прекрасної родини, я — підпалювач.

Мрійниця, героїня, бунтівниця.

Людина, яка змінює хід історії. Злочинниця.

Але якщо я злочинниця, то чи я наркоманка? А якщо так, то чи я невдаха?

Мій розум грається відтінками значень, як завжди.

— Ми зробили це, — кажу я.

— Залежить від того, що ти маєш на увазі під «це».

— Ми зберегли родину. Вони почали спочатку.

— Тітка Керрі вештається островом щоночі, — говорить Міррен. — Моя мама відшкрібає мийки до блиску, обдираючи шкіру на руках. Пенні спостерігає, як ти спиш, і записує, що ти їси. Вони збіса багато п’ють. Напиваються, поки сльози не потечуть по щоках.

— А коли ти була в Новому Клермонті, що все це бачила? — запитую я.

— Час від часу я там з’являюся, — зізнається Міррен. — Ти думаєш, що проблему усунено, Кейді, а я от думаю, це було…

— Але ми тут, — наполягаю я. — А без пожежі нас би тут не було. Ось я про що.

— Ясно.

— У дідуся в руках було зосереджено стільки сили. А тепер — ні. Ми змінили зло, з яким зіткнулися.

Прояснилося так багато з того, що було незрозуміло. Мій чай — теплий, Брехуни — вродливі, Каддлдаун — гарний. Байдуже, що на стінах тут плями. Байдуже, що в мене мігрені, а Міррен часто почувається погано. Байдуже, що Віллу сняться жахіття, а Ґет ненавидить себе. Ми скоїли ідеальний злочин.

— Дідусів вплив зменшився лише через його божевілля, — зауважує Міррен. — Якби він міг, то і далі б усіх тероризував.

— Я не згоден з тобою, — каже Ґет. — Новий Клермонт видається мені покаранням.

— Що? — питає вона.

— Покаранням самому собі. Він збудував собі будинок, який не є для нього домом. Він зумисне некомфортний.

— Нащо б йому таке робити? — цікавлюсь я.

— А нащо ти роздаєш усі свої речі?

Ґет витріщається на мене. Вони всі витріщаються на мене.

— Хочу бути щедрою, — відповідаю я. — Зробити щось хороше в цьому світі. — Западає дивна тиша. — Ненавиджу безлад.

Ніхто не сміється. Я не знаю, як опинилася в центрі цієї розмови.

Усі Брехуни довго мовчать.

Потім Джонні просить:

— Не тисни, Ґете.

І Ґет каже:

— Я радий, що ти згадала пожежу.

— Ну, частково.

І Міррен каже, що їй погано, тож вона йде назад у ліжко.

Ми з хлопцями лежимо в кухні на підлозі й дивимося в стелю ще деякий час, поки я з подивом не усвідомлюю, що вони обоє сплять.

73

Я БАЧУ МАМУ на терасі Уїндерміру, з ретриверами. Вона плете шалик із ніжно-блакитної вовни.

— Вічно ти в Каддлдауні, — дорікає мама. — Не дуже добре бути постійно лише там. Керрі щось учора шукала і сказала, що в будинку брудно. Що ти там робиш?

— Нічого. Пробач за безлад.

— Якщо там справді дуже брудно, ми не можемо попросити Джинні прибрати. Ти ж це знаєш, правда? Нечесно щодо неї. А в Бесс буде напад, якщо вона побачить це.

Я не хочу, аби хтось приходив до Каддлдауну. Я хочу, щоб він був тільки наш.

— Не хвилюйся. — Я сідаю і плескаю Боша по його милій золотавій голові. — Слухай, мамо…

— Що?

— Чому ти наказала родині не говорити про пожежу?

Вона відкладає нитки і довго дивиться на мене.

— Ти пам’ятаєш вогонь?

— Минулої ночі накотилися спогади. Я не пам’ятаю всього, але так. Я пам’ятаю, що це було. Пам’ятаю, як ви всі лаялися. І всі поїхали з острова. Я пам’ятаю, що ми лишилися тут з Ґетом, Міррен і Джонні.

— А що ти ще пам’ятаєш?

— Яке було небо. У світлі пожежі. Запах диму.

Якщо мама думає, що я причетна до цього, вона більше ніколи, ніколи мене не спитає. Я знаю, що вона не зробить цього. Вона не хоче знати.

Я змінила хід її життя. Змінила долю родини. Брехуни і я.

То був жахливий вчинок. Можливо. Але принаймні щось. Окрім сидіння й ниття. Я могутніша, ніж мама може собі уявити. Я заподіяла їй шкоду, але і допомогла також.

Вона гладить моє волосся. Як нудотно. Я відхиляюся.

— Це все, що ти хотіла спитати? — каже вона.

— Чому зі мною ніхто про це не говорить? — повторюю я.

— Через твій… через твій… — Мама замовкає, добираючи слова. — Через твій біль.

— Лише тому, що в мене болить голова і я не пригадую нещасного випадку, я не зможу впоратися з думкою про те, що Клермонт згорів?

— Лікарі сказали, що тобі слід уникати стресу. Вони гадають, що пожежа могла спровокувати головні болі, що їх могло спричинити вдихання диму або… або страх, — закінчує вона, затинаючись.

— Я не дитина, — кажу я. — Я маю право знати хоча б основне про наше родину. Все літо я працювала над тим, щоб згадати, що зі мною сталося і що було до того. Чому б просто не сказати мені, мамо?

— Я казала тобі. Два роки тому. Я повторювала і повторювала, але наступного дня ти все забувала. І коли я поговорила з лікарями, вони порадили не тиснути на тебе і не засмучувати.

— Ти живеш зі мною! — кричу я. — Ти довіряєш думці лікарів, які ледве знають мене, більше, ніж своїй?

— Вони фахівці.

— Бога ради, і це переконало тебе в тому, що мені буде краще, якщо вся наша величезна родина, в тому числі Вілл і Тафт, приховуватиме від мене, що сталося, ніж якщо я дізнаюся правду?! І це змусило тебе думати, ніби я така слабка, що не зможу впоратися з простими фактами?

— Ти справді здаєшся мені настільки слабкою, — визнає мама. — І, щиро кажучи, я була не певна, чи зможу витримати твою реакцію.

— Ти навіть не усвідомлюєш, як мені прикро це чути.

— Я люблю тебе.

Я більше не можу дивитися на її обличчя,