Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

І Семен заспівав, не заспівав, захрипів, засипів:

— Ой чий то кінь стоїть та й сива гривонька…

Ганька так нікому й не сказала про дивний батьків заповіт — ні сестрі, ні братові, ні їхнім дітям. Тим більше своїм подругам. Скільки то мови було б, якби сказала! На цілі вулиці й не дні, а літа. Учудив батько зі своїм заповітом, та йому що, неживому, а їй би хоч самій слідом за ним у могилу лізь…

На похорон людей прийшло цимало, вважай, півсела. Воно ніби й не помітні були батько, а, бач, уважили, стико і родичів, і просто односельчан. Все було як і належить, чин чином, і Ганька скіко тре наплакалась і наприказувалася, виливаючи свій жаль. Їй і справді було шкода тата. Добрий був, од нього, вважай, за все життя хіба півслова поганого почула.

Як уже попрощалися востаннє найближчі, закрили труну, опустили в могилу, і батюшка сказав, що опечатується гріб сей до другого пришестя Ісуса Христа, те й сталося.

Ой чий то кінь стоїть

Та й сива гривонька,

Сподобалась мені, сподобалась мені

Тая дівчинонька.

Ганька оглянулася й обімліла: співав її внук, Валерик, що цеї осені до п’ятого класу пішов. Пісня мов розрізала повітря й вітер осінній гасила, що залітав од шосейки.

«Як же то? — Ганька не знала, що й робити, що й думати. — Невже ж він тоді підслухав, що тато казали? Нє, ни було його тогді… Тогді звідки довідався? Як же то, що ж діяти?»

Поки вона міркувала, до хлопчачого голоску раптом, так само несподівано, приєднався інший — старечий, жіночий.

Ганька зирнула — співала стара баба Луциха, Маруська стара, що тико на рік-два й була молодша за покійника. Співала голосом, що раптом зі старого, надтріснутого, молодшим став і вже й слова можна було чітко розібрати.

Ганна раптом не знати чого пригадала, як блискавка перед очима прорізала простір — вона згадала, що колись чула: Маруська Луцишина за батьком сохла, за Семеном, а тато маму покійну Домну вибрали. Ну потому вже й Маруська за свого покійного типерка Пилипа вийшла.

«Що ж робити, людоньки? — Ганна швидко обвела поглядом людей, вловила їхнє збентеження і якусь дивну цікавість. — Хіба й собі з того дива заспівати?»

Та її випередили. Зазвучав тихо, несміливо ще один голос, другий. І кінцівку пісні завершили вже кілька голосів — і старий, і молодий, чоловічий і жіночий:

Кохання, кохання

З вечора до рання,

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде —

Кохання відійде.

Дитина війни

На півдорозі від райцентру до села маршрутка спочатку почала чмихати, потім наче кашляти, а далі й зовсім спинилася. Водій лайнувся і скочив з кабіни на землю, взявся порпатися у двигуні, грубо когось посилаючи при тому.

«Певне, власника матюжить», — Віталій подумав це і відчув, як хвиля нудьги, що почала було проходити, накотилася з новою силою. Навіть не нудьги, хоч і вона присутня в цій безглуздій поїздці на ще безглуздішій, густо подзьобаній ямами і ямочками дорозі. Його мучило щось непоясненне. Хтось наче з самого ранку стояв за плечима і промовляв, точніше, боляче вдовбував у мозок дивну фразу: «Ти ще нічого не знаєш».

«Авжеж, не знаю, — подумав тепер. — Не знаю, чим навіть закінчиться поїздка, яку вигадав шеф».

Віталій послав на адресу шефа (шеф-редактора) не зовсім позитивні імпульси. Наклад їхньої приватної газети падає, і шеф, він же власник, він же один із найкрутіших у краї бізнесменів (правда, другого десятка), як каже їхня Люська-комп’ютерниця, дуріє, мов сто двадцять два скорпіони в банці. На щастя, заявляється до редакції рідко, бо газета — то тільки примха для престижу. Інакше від надсадного крику — поєднання баса з фальцетом: «Думайте! Думайте, трутні!» — можна було б оглухнути. Щоб урятувати наклад (он у іншого олігарха місцевого розливу вищий), хапається за будь-яку соломинку. Одна з таких соломинок — ідея-фікс, на думку Віталика, написати матеріал (живий, сказав шеф) до Дня Перемоги про дитину чи дітей війни. І не просто про тих, кого звуть дітьми війни, а хто народився у воєнні роки. Та ще й у прикордонному селі, де та війна почалася у червні сорок першого.

«Допоможе, як мертвому кадило, — подумав тепер Віталик і вийшов з маршрутки. — Хто буде про те читати? Діди? Баби? Чи молодь по кав’ярнях?»

— Скоро поїдемо? — спитав у водія, котрий бурчав щось собі під ніс, занурений у залізні нутрощі двигуна.

— А біс його знає. Цю тарадайку давно треба списати… Жадібність…

Кому адресоване останнє слово, було й так зрозуміло. Водій лаяв, як і Віталій, свого хазяїна.

— Тоді пройдуся. Коли рушите — підберете.

Вітер зрадів, що з’явився перехожий, якому можна показати свою колючу силу. Правда, куртка Віталика була надто короткою, щоб шматувати поли. До того ж він застібнув її. Віталик усміхнувся, бо вирішив, що якраз є нагода подумки побалакати з вітром. Може, хоч із ним вийде розмова. Діалог.

Вітер, проте, тільки сердився. Віталій пожалівся вітрові не на цю поїздку, дурне відрядження (переживе), а на свою порожню голову взагалі. Нема ідей, ідей нема, і чорт зна чого взагалі попхався в журналістику.

«Бо ти шукав слова, слова, — сказав йому хтось, може, й вітер. — А виявилося, що вони ховаються. Тепер шукай, це як гра у піжмурки, пам’ятаєш?»

«А якщо я не можу, що тоді? Хто мені допоможе? Писати ж мені хочеться…»

Чим далі прямував розбитою дорогою, тим більше розумів, що скаржиться не вітрові, а самому собі. А собі на кого? Загадкова фраза «Ти ще нічого не знаєш» переросла у «Ти нічого не дізнаєшся у самого себе».

«Абсурд», — подумав і оглянувся.

Маршрутка не хотіла рушати з місця, а село не бажало наближатися. Вітер не робив спроби спинитися, послухати, що каже новоявлений блукалець, та раптом й жалітися перехотілося. Несподіваний вчорашній холод, що прогнав весняне тепло й пообривав там, у місті, пелюстки з дерев, тепер жбурляв разом з вітром під ноги грудки грязюки із торішніми сухими стеблами всередині, наче нагадував про минулорічну осінь, коли він дізнався, що його Мироська, Славця, Славунчик і… імен, точніше варіантів імені коханої було багато, а факт один — вона сказала, що любить, кохає іншого, що зустріла його, що буде весілля, що… біль не минав і досі, хоча Віталій уже дружив з іншою дівчиною, Іринкою, Ірусиком, Ірунчиком, ще вродливішою, ніж Мирослава-Мирося. Проте…

«Я знаю, що таке страждання, — сказав раптом йому вітер. — Ти не самотній, а я самотній. У цьому полі, у цьому світі, бо як звати мою кохану? Вітрина?.. Не знаєш, і я не знаю. Її немає. А ще страждаю, коли не можна нічого