Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

нібито прилаштовувати… Бо як ще од клятої баби, яку Семен любив більше всього на світі, порятуєшся… Знав і те, що жінка боїться сусідці, Танасці, показати, яка вона сваруща, то надворі не вельми лається…

Як ще колхоз був, то Семен пастухом робев, вважай, все життя пропас череду.

Дочка його, Ганька, ще при живому батькові (Семениха то раньше преставилася), скаржилася дочці тої ж сусідки Танаски:

— Та ничо не могли наш таточко в житті добетися… Раньше то воєнним витіраном щитався, тож, було, виписують щось в колхозі до свєта якогось, ну там Побєди, премію дають, то таточко ж нє, щоб нагадати, щоб щось попросити… Хотя б того ж жому чи бомажку на дрова, як то було заведено для тех ветіринарув, ци то ветіранув… А типерка, оказується, що міг би бути з другої сторони витіраном… Бо ж у лісі, ще й з «стипановими хлопцями», з «бульбашєми», воював разом у войну… Так нє, одмахуються — ай, скіко я там побув, у лісі, і нє, щоби виписати теє достовірєніє… А тоже ж, кажуть, по сотні-другій на Покрову чи на ту ж Побєду їм дають… І як то, кумо, мона такєм чоловіком бути…

То правда, Семен під час війни побував у повстанцях, ще десь сімнадцятирічним, і якось проговорився, що як у Колках, містечку такому, німці побели їх, два дні, казав, бомби кидали, то повстанське начальство тих, що вижили, відправило по селах, наказали ждати, Семен і вернувся додом. А тут — бах! — червоні, «другі совєти» приходять. І Семена з гинчими хлопцями хап — ходи за родіну, за Сталіна повоюєш. Ну й повоював, тоже в піхтурі, тяжко поранили, то два місяці, доки на ноги поставили (бо в ногу ліву й ранили) в госпіталі провалявся, казав. А потому зновика на фронт, до самого Берліна.

Десь літ із десять потому як вернувся до свеї доми і вже женився, діти появилися, розкопали в тім емгебе, чи вже в кагебе, що був у повстанцях. Ну й загребли. Тут чи не вперше на допиті Семен рота розкрив, так і так, каже, я ж за родіну воював, ранєніє мав, осьо, можете подивитися. І ногу свою, де цимала буца м’яса була вервана, показав. Ну там перевірили, де треба, — точно, воював, мав тяжке поранення, ще й нагороди, змив, виходить, вину кров’ю. Відпустили Семена, і він знов до свого пастушого діла вернувся, та ще до двох дочок, як сам підсміювався, і сина встругнув.

Була в діда Семена ще одна придибенція. Вельми пісні любив. Тихий-тихий, а на весіллях чи хрестинах добре його, ледь хриплуватий, голосок було чути. А ще любив, особливо, як вип’є грамульку, про пісню й поговорити. Що там і як співається, і як, диви, точно слова придумали, холєри, колись.

Жінка його, Димка, Домна по-правильному, все бурчала:

— І що ж ти плентаєш, старущий… Ну полюбив, ну обнімаються, ну на конє парубок сідає, а дівка плаче, тож діло житейське, про те й співають… А ти дивуєшся, як дитена, як то ладно складено… То ж, може, люде грамотніші за тибе, пастуха, були.

А раз якось послухала, що дід каже, то й собі зачудувалася, бо, правда таки, щось і неїн старий Семенко петрає. А дід тоді про пісню, яка починається словами «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов» міркував:

— Чуєш, що співається, — казав. — Чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я тибе чекала… Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала? То ж як вона його ждала, холєра, майбуть, на другім селі, раз тре було конем їхати. Ну, а він їй каже: «І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала… Найменша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала». Ну, то про сестру так він зі злості сказав, а мале, видко, вредне було, а може, й брата, той, і ревнувало до якоїсь там дівки, бо мені тоже сестричка Мотрунка потому признавалася, що мине любила, а тут я став на посиденьки до чужої дівки бігати… Місця собі, казала, ни знаходила, по малому свему нирозумінію…

Дід тоді видав якийсь звук, ніби хрюкнув — чи то схвально, чи осуджуюче, для чогось пальця послинив і продовжив:

— Так во, чуєш, він же, той хлопець, як любев, міг і на друге село, пішаком, пішадрала вирушити, аби з милою-любою побачитися… Так нє, йому, бач, пофорсити хотілося, на коні приїхати, щоби бачила, якей то вдатний парубок. Ну, діло знакоме…

І засміявся стиха. А тоді вже доказав:

— А старша сестра сідельце знайшла, коня осідлала, поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Ну во, тож старша, певно, вже знала, яке то молоде діло важне — любощі… І як то од ждання довгого аж дрижаки беруть… Ни тико сідельце знайшла, а може, й ту малую, що сховала, по дупці набила. І каже ж, чуєте: поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Таки вот діли… Звісне діло, поїхав, ну, на коні, з форсом, ну во, була любов, а мати неїна, чуєш, во, ци ни гинчого для дочки за зятя намітила, бо як там у кінці…

І дід з якимось задоволенням, аж прицмокнув, проказав:

— Ну, як, холєра, каже, во… Тече річенька, невеличенька, схочу — перескочу, віддайте ж мене, моя матінко, за кого я хочу… Ну, чуєш, як просить — за кого я хочу… Во, за кого хочу, просить…

— То ж і ти хтів, раз мине у Лавріна одбив, — задоволено сказала тоді Димка-Домна.

— А чом би й нє, — одказав Семен. — Я ж уже, може, як з войни вернувся, до тибе клинці підбив, ни то що той твій пуцьверіньок… Ха, Лаврін — на городі хрін.

…Коли настала пора дідові помирати після важкого хворування, промовив дід до дочки Ганьки, яка його доглядала:

— Я тобі, чуєш, той во, що скажу… Як мине вже й на могилки занесете… Ну, той во, перш ніж у могилу труну опустять, то ти з своїми товарками пісню заспівайте… Ну, там з Федоською, Гальою, Стипанкою… Я ж пісні любив, то на останок, мо’, ни я, так душа моя послухає і собі десь заспіває…

— Тату, та чи ви-те при своїм умі, — зойкнула Ганька. — Коло могили пісню співати…

— А чом би й нє, — сказав Семен. — Чом би й нє… То, щитай, моє тобі завіщаніє… Посліднє слово… А його сповняти тре… Отако-во, чуєш… Щоб зробела, як кажу…

— Чую, — знехотя відповіла дочка.

Про себе ж вона вирішила — останнє чи яке слово, а таки при похороні гріх співати. Що то люди скажуть, якби пісню коло труни, що от-от в землю опустять, співи завели…

— Ну,