Клайв Стейплз Льюїс - Небіж чаклуна

повернутися додому. Але спочатку треба зробити дві речі: застерегти й дати команду. Дивіться сюди, діти.

Вони подивилися й побачили в траві невеличку ямку з дном, зарослим травою, теплу й суху.

– Коли ви були тут востаннє, – сказав Аслан, – ця ямка була озерцем, і коли ви стрибнули в неї, ви потрапили у світ, де сонце, яке вмирало, світило над руїнами Чарну. Тепер тут немає озерця. Той світ закінчився, начебто його ніколи й не було. Перекажіть це застереження нащадкам Адама та Єви.

– Гаразд, Аслане, – сказали обоє дітей.

Але Поллі додала:

– Але ми не такі погані, яким був той світ, правда, Аслане?

– Ще ні, дочко Єви, – сказав він. – Ще ні. Але ви стаєте дедалі більше схожими на нього. Немає певності в тому, що хтось поганий із вашої породи не винайде щось не менш підле, аніж Світ-гідний-жалю, й використає це, щоб винищити всіх живих створінь. І скоро, дуже скоро, перш ніж ви станете старим чоловіком і старою жінкою, великими народами у вашому світі стануть правити тирани, які не більше дбатимуть про радість, справедливість і милосердя, аніж імператриця Ядіс. Нехай ваш світ про це знає. Це застереження. А тепер про команду. Як тільки ви зможете, заберіть у вашого дядька всі його чарівні кільця й закопайте їх так, щоб ніхто ніколи їх не знайшов.

Обоє дітей дивилися в обличчя Лева, коли він промовляв ці слова. І раптом (вони ніколи не зрозуміли, як це сталося) його обличчя здалося їм морем розтопленого золота, у якому вони плавали, й така лагідність та сила розливалася навколо них і над ними та проникала в них, що вони відчули: вони ніколи не були по-справжньому ані щасливими, ані мудрими або навіть живими й притомними раніше. І пам’ять про цю мить залишилася з ними назавжди, тож так довго, як вони обоє жили, якщо коли-небудь вони засмучувалися або відчували страх чи роздратування, думка про цю золоту доброчесність і почуття, що вона тут, десь близько, за якимсь закутнем або за дверима, й робила їх переконаними десь у самій глибині їхнього єства, що все добре. Наступної хвилини всі троє (дядько Ендру ще уві сні) скотилися в шум, спеку та запахи Лондона.

Вони опинилися на хіднику перед парадними дверима будинку Кеттерлі, й крім того, що Відьма, Кінь і власник кеба зникли, усе було достоту так, як тоді, коли вони його покинули. Вони побачили ліхтарний стовп із відламаною сталевою поперечкою; уламки кеба; і натовп. Усі ще розмовляли, й люди ставали навколішки біля пораненого полісмена, говорячи: «Він опритомнів» або «Як ти почуваєшся, чоловіче?», або «„Швидка допомога“ приїде через хвилину».

«Оце так! – подумав Діґорі. – Схоже, вся наша пригода взагалі не забрала часу».

Більшість людей дико озиралися довкола, шукаючи поглядом Ядіс та коня. Ніхто не звернув уваги на дітей, бо ніхто не бачив, як вони зникли, й ніхто не звернув уваги, як вони повернулися назад. Щодо дядька Ендру, то через стан його одягу та вимащене медом обличчя ніхто впізнати б його не зміг. На щастя, парадні двері будинку були відчинені й у дверях стояла покоївка, милуючись видовищем (скільки цікавого випало тій дівчині побачити того дня!), і діти без особливих труднощів заштовхали дядька Ендру у двері, перш ніж хтось устиг поставити якесь запитання.

Він побіг сходами попереду них, і спочатку вони боялися, що він попрямував до своєї мансарди, щоб заховати ті магічні кільця, які в нього залишилися. Але вони могли про це не турбуватися. Він думав лише про пляшку у своєму гардеробі, тож відразу зник у спальні й зачинився там на ключ. Коли він вийшов (а вийшов він не скоро), то був у халаті й відразу попрямував до ванної.

– Ти можеш забрати його кільця, Поллі? – запитав Діґорі. – Я хочу піти до матері.

– Гаразд. Побачимося згодом, – сказала Поллі й звернула на сходи, які вели до мансарди.

Тоді Діґорі набрав повні груди повітря й тихо увійшов до кімнати матері. Вона лежала там так само, як лежала раніше, коли він заходив до неї, підперта подушками, з виснаженим блідим обличчям, дивитись на яке не можна було без сліз. Діґорі дістав Яблуко Життя зі своєї кишені.

І так само як Відьма Ядіс мала зовсім інший вигляд не в її власному світі, а в нашому, так і яблуко з того саду на пагорбі здалося тут зовсім іншим. Звичайно, у спальні було чимало різних кольорових речей: кольорове покривало на ліжку, кольорові шпалери, сонячне світло, що падало з вікна, і гарний, голубий жакет матері. Але тієї миті, коли Діґорі дістав із кишені Яблуко, усі інші речі, здавалося, втратили колір. Усі вони, навіть сонячне світло, стали бляклими й тьмяними. Сяйво Яблука відкинуло дивні смуги на стелю. Ніщо більше не приваблювало зір; ви просто не могли дивитися на щось інше. А пахощі, які линули від Яблука Життя, були такими, ніби вікно в кімнаті відчинилося в Небо.

– О мій любий, як гарно, – сказала мати Діґорі.

– Ти його з’їси, гаразд? Будь ласка, – попросив Діґорі.

– Я не знаю, що скаже лікар, – відповіла вона. – Але мені справді хочеться його з’їсти.

Він обчистив його, порізав і став давати їй по шматочку. І вона ще не встигла його доїсти, як усміхнулася, її голова впала назад на подушки, й вона міцно заснула. То був справжній спокійний сон, не спричинений тими гидкими снодійними ліками, яким, як Діґорі знав, вона віддавала перевагу перед усім на світі. І він був переконаний, що її обличчя трохи змінило колір. Він нахилився, легенько поцілував її й тихо вийшов із кімнати, забравши ядро яблука із собою. Протягом решти дня, коли він дивився на речі, що оточували його, й бачив, що вони звичайні й не мають у собі нічого магічного, він не наважувався сподіватися на щось; та коли пригадував обличчя Аслана, надія поверталася до нього.

Увечері він закопав ядро яблука в далекому куточку саду.

Наступного ранку, коли лікар прийшов зі звичайним візитом, Діґорі перехилився через перила, щоб послухати. Він чув, як лікар вийшов із тіткою Летті й сказав:

– Міс Кеттерлі, це найбільш незвичайний випадок, з яким мені довелося мати справу впродовж усієї моєї медичної практики. Це… це справжнє чудо. Я поки що нічого не скажу хлопцеві; нам не слід розбуджувати фальшиві надії. Але на мою думку…

Потім його голос став майже нечутним.

Пополудні Діґорі вийшов у сад і просвистів їхній таємний сигнал для Поллі (вона не могла прийти того дня раніше).

– Тобі пощастило? – запитала Поллі, дивлячись через мур. – Я про твою матір.

– Я