Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Кохаю тебе... – знову чую ледь розбірливий, але такий жаданий шепіт і хочу припасти до Його серця та розумію, що не можна.

Відведений нам час сплив невблаганно швидко та це тільки початок, що принесе моєму любому воїну одужання. Я сумно зітхаю, торкаюся до рідного личка губами й відповідаю тихенько:

– Як я тебе. З поверненням, мій єдиний.

Розділ 27. Конспіраторка

Ми вийшли зі свекрухою на повітря та я ніяк не могла відчепитися від думки, що крутилася в голові. Раніше у тій страшній кімнаті їх було двоє. Але сьогодні друге ліжко стояло пусткою.

– Мабуть, іншому стало краще і його перевели до звичайної палати, – ляпнула я просто аби вгамувати печію, що йдемо геть від рідненького. Та Дарина Захарівна мовчки стиснула губи й нічого не відповіла. Тільки я не перший день знаю свекруху й тому перепитала:

– Я щось не те сказала, мамо?

– І чого тобі завжди все треба знати? От же вроджена допитливість! Помер він напередодні. Не змогли витягти хлопця з того світу. Лікарі не всемогутні. Колега сказав для того, щоб ми не діставали Захара через край.

Я відчула як ноги стають важкими й тихенько перехрестилася. Тепер я роблю це часто, майже інстинктивно. Ні, не тоді коли гахкає над головою. Тоді я тихо кляну сволоту, а як думаю про рани мого Коханого.

– Значить наш Захарчик точно одужає, – знову бовкнула я щось незрозуміле.

– Безперечно! Тільки чому такий дивний висновок саме після моїх слів? – уже все зрозуміла прискіплива лікарка.

– Закономірність буття, мамо. Вибачте, я ще геть нічого не тямлю після зустрічі з Ним. Але ж Він промовив: «Кохаю!»

– Дякую тобі, Віко! Тепер я знаю, що мій син житиме, всупереч усьому, завдяки тобі. Тільки інколи ти буваєш геть дурною. У того воїна теж були рідні й дорогі. Нехай почиває з миром! – вона також перехрестилася й ми пішли поїсти.

Наступного дня, переночувавши вдвох на одній канапі в будинку літньої дніпрянки неподалік шпиталю, ми з мамою Захара знову прийшли провідати нашого воїна. Сподівалися почути й побачити нові благодатні зміни, але після зустрічі з нами й вечірніх процедур Він знову заснув і почувався, як раніше.

Це за коробочку зефіру в шоколаді розповіла нам чергова медсестричка. А ще казали, що не можна нічого дарувати? Не «купувати», просто дякувати за чуйність і відвертість. Шкода! Адже я всю ніч крутилася в чужому ліжку, не даючи відпочити свекрусі та уявляла, як вранці ми з Захаром будемо говорити про все, що накипіло.

Далі було ще гірше. Добрий лікар, котрий вчора дозволив нам близьке спілкування з тяжкопораненим, кудись зник. А «корумпована» дівчина, що після нічного чергування також хотіла спатоньки сказала, що той служитель Гіппократа вже кілька діб знаходився на ногах і наразі пішов поспати. Адже при всій шаленій витримці й самовіддачі, він більше фізично не міг вправно рятувати життя бійців.

– Ой, Ви така уважна до наших воїнів. Бог дасть Вам люблячого нареченого. Прошу Вас: проведіть мене тихенько до реанімації, – увімкнула я хитре стерво й крутилася біля її столу, коли Дарина Захарівна розмовляла з іншим лікарем в кінці коридору.

– Дякую, але всіх гарних хлопців вже забрали інші дівчата або війна... – сумно відповіла медсестричка і я зрозуміла, що маю шанс!

– Ні, повірте, Ваш суджений уже десь чекає. А я молитимусь за Ваше щастя, тільки проведіть, – шепочу їй на вухо й дівчина зітхає та каже наступне:

– Двісті гривень, тоді проведу.

Оце мені підфартило! Я дістаю з сумки новеньку купюру з портретом Лесі Українки й кладу їй до кишені. Дівча натхненно крутить голівкою, хапає мене за руку й каже:

– Швиденько пішли, доки та нещадна тітка нас не бачить.

Я радію новій зустрічі з Захаром та навіть посміхаюся. Дуже хочеться заперечити юній мрійниці, що Дарина Захарівна не нещадна, вона смілива й прекрасна, бо народила мого Коханого та скрізь допомагає нам, але дебати не на часі.