Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Його голос хрипкий, наче йому самому важко було говорити, бо в грудях все палало. А потім Дрейк підхопив мене на руки, так, ніби я важила менше за подих. І ніс крізь дим, розбиті меблі, тіло охоронця, що лежало на підлозі, кров і уламки мого минулого.

Я озиралась на будинок. Він більше не здавався величним. Він був гробницею. Згнилою, облупленою кліткою, де чорніла душа Ліама і мучила мене разом із собою.

— Прощавай, в’язнице, — шепочу. — Я більше ніколи не повернусь.

Ми виходимо надвір. Темрява ще тримається, але небо вже світлішає. Світанок прорізає ніч, немов ніж.

Свобода пахне інакше. Свобода пахне Дрейком.

Його джипи чекають. Люди чекають. Але Дрейк дивиться тільки на мене.  Він ставить мене на ноги й тримає за талію, міцно, впевнено. Наші погляди – вибух. Ми пройшли через пекло і вижили. Ми – не просто коханці, ми – союзники у війні.

— Я тебе не відпущу, — каже він.

— Тримай міцніше, — шепочу я. — Бо я не хочу більше бути ні з ким, крім тебе.

І тоді його губи на моїх. 

Це був поцілунок крику, поцілунок тріумфу, поцілунок, яким ми кричали світові: ми живі. Ми вистояли. І тепер ми разом.

Я захлинаюсь у ньому, відповідаю, впиваюсь, як спрагла, бо я й справді вмираю без нього. Його долоня на моїй щоці, інша на талії. Я тягну його ближче, щільніше, глибше.

— Ти мій кінець темряві, — шепочу.

 — А ти – моє світло, — відповідає.

І поки світанок забарвлює небо рожевим полум’ям, Дрейк сідає поруч зі мною в авто. Ми їдемо геть, залишаючи позаду все: страх, біль, зраду

Попереду – нове життя.

Життя, де я вільна.