Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 23

Моє ім’я – Сакура Кроуфорд. Але вже зовсім скоро я знову стану собою. Без його прізвища. Без його тіні на мені.

Ліам у пастці. Його імперія сиплеться швидше, ніж я могла мріяти. Активи заморожені. Акціонери в паніці забирають свої частки, мов щури, що залишають напівзатонулий корабель. Поліція офіційно відкрила справу щодо вбивства мого батька, примусу до шлюбу й домашнього насильства. Його "ідеальний образ" тріщить по швах, а я – єдина, хто не ховається в тіні, а стоїть посеред цього хаосу, тримаючись на ногах.

Я знала, що це буде війна. І я готувалась.

Дрейк зайнявся фінансовою стороною. У нього є все: зв’язки, ресурси, стратегія. Я ж своєю частиною. Найняла найкращих адвокатів, які не бояться ні грошей Ліама, ні його методів. І охорону, не просту масовку, а справжніх професіоналів, що пройшли війну. Я не залишила жодного слабкого місця.

Я переїхала до нового будинку. Світлого. Без його запаху, без згадок. Жодної плями крові. Жодного відбитка зла.

Через юриста я подала заяву на розлучення. Формально – це лише папери. Але насправді... Це крик свободи. Це знак, що я більше не належу Ліаму.

Я знаю, що він не погодиться так просто. Я знаю, що це розлучення стане для нього викликом. Ліам не любив мене, він володів мною. А зараз я вирвалася з його рук. І ця втрата вдарить по ньому сильніше, ніж усі фінансові крахи.

І все ж…

Десь у глибині душі, у найтемнішому закутку, я жаліла. Не себе. Не наші спогади. Жаліла, що тоді Дрейк не дав мені закінчити все остаточно. Що не дав мені вистрілити вдруге. Бо Ліам заслуговує не лише на суд і вирок. Він заслуговує на те, щоб дивитись мені в очі перед смертю і бачити, що його жертва стала катом.

Але ще не кінець. Я знаю це.

Він ще спробує повернутись. І тоді…

Я буду готова.

***

Могильні плити тягнулися мовчазною алеєю, виблискуючи під сонячним світлом, яке нарешті пробилося крізь важкі хмари. Я йшла повільно, майже урочисто, стискаючи в руках пучок рожевих матіол. Саме таких, які обожнював мій батько. Їхній терпкий аромат нагадував мені дитинство: безтурботне, тепле, сповнене його сміху і маминої японської колискової.

Я зупинилася біля надгробка, камінь був холодним і темним, але гравіювання чітким, як і пам’ять про нього:

Мартін Росс.

Люблячий чоловік.

Безстрашний батько.

Справедливий лідер.

Схилившись, я поклала матіоли до плити й на мить торкнулась пальцями його імені.

 — Привіт, тато… — голос мій затремтів, але я не дозволила собі впасти. — Це кінець. Моєму жахіттю. Його імперія розвалилась. Його ім’я втоптано в бруд, а його майбутнє, більше не моє прокляття.

Я вдихнула глибше, випрямилась.

 — Ти завжди вчив мене боротися. І я боролась, тату. Я витримала. Вижила. І тепер я поверну все. Усе, що належало нашій родині. Я захищу наш бізнес. Нашу честь. Себе.

Мовчанка відповідала мені тиха, глибока. Але в цій тиші я чула голос батька. Його гордість.

— Мене більше ніхто не принизить. Ніколи. Я – Сакура Асаї Росс. Донька Мартіна Росса та Акане Росс. І тепер я  вільна.

Порив вітру розвіяв моє рожеве волосся, і саме тоді я відчула це: легкий рух за спиною. Я не озирнулася. Не було потреби. Моє тіло впізнало його тепло, цей запах. Я лише дозволила собі на мить податись назад, доторкнутися до нього плечем, відчути його сильну руку, яка лягла мені на талію.

Дрейк.

Він мовчав. І цього було досить. Бо саме його тиша завжди звучала найгучніше. Він був тією скелею, на яку я могла спертись, коли зникала земля під ногами. Він витяг мене з безодні. І тепер стояв тут, зі мною, коли я нарешті прощалась з минулим.

— Я зробила це, — прошепотіла я. — І ми почнемо з чистого аркуша.

Губи Дрейка торкнулися моєї скроні без слів, ніжно, як обітниця.

 Я більше не була самотньою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍