Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 22

Маєток Ліама здіймався вдалині, мов фортеця. Символ влади. Символ сили. Символ всього, що я збирався стерти з лиця землі.

— По місцях, — кинув я коротко.

Тиша. Лише клацання запобіжників, стукіт черевиків по землі, важке дихання. Хлопці чекали цього моменту не менше за мене. Ми несли справедливість і кожен це розумів.

— Без жодних помилок, — додав я. — Там є Сакура.

Ліам забрав її. Закрив. Погрожував. Підняв на неї руку.

А тепер я йду за нею. І хто стане на шляху, зникне.

Тиша розірвалась.

— Перший, пішов!

— Другий, прикривай!

— З тилу! Пильнуй фланг!

Гучний тріск. Головні ворота вистрілили в повітря, розлітаючись на друзки.

Ми зайшли мов буря. Чорні джипи блиснули фарами, а з них  потекли люди, мов лавина. Озброєні, точні, без жалю.

Охорона Ліама вийшла на двір.

— Зброю на землю! — крикнув я. — Хто чинитиме опір, сам винен.

Хтось побіг. Хтось навів ствол. Ми відповіли миттєво. Короткі черги. Контроль. Професіоналізм. Я не хотів крові, я хотів результату.

Я зайшов першим у дім.

Коридори пам’ятали її кроки. Пам’ятали її сльози.

Я мав пройти ними, щоб звільнити Сакуру.

— Повернись, — пролунав позаду Х'ю. — Ліам ще всередині. І може бути озброєним.

— Ідеально, — прошепотів я. — Нарешті поговоримо без масок.

Ми просувались швидко, кімната за кімнатою, сходи, повороти.

І тоді я почув… постріл.

Серце вирвалося з грудей.

— Сакуро! — крикнув я.

Мене більше не тримали правила. Я помчав нагору, розштовхуючи двері, розбиваючи все, що стояло на шляху. Хлопці йшли за мною.

І тоді я побачив її.

Сакура стояла в кінці зали, тримала пістолет. Його дуло тремтіло, але її очі  ні. Вона була вогнем.

Перед нею стоїть Ліам. Розгублений. Розлючений. Але вперше в житті безконтрольний.

— Сакуро, — сказав я, повільно заходячи всередину. — Я тут.

Вона не повернулась. Лише стисла пальці на пістолеті ще сильніше.

— Ти слабка! — закричав Ліам. — Без мене ти  ніхто! Шльо…

Постріл.

Я побачив це, ніби в уповільненому кіно. Сакура стояла перед ним, пістолет димів у її тремтячих руках.

А Ліам…

Ліам впав на коліна. 

Стиснув бік. Кров почала просочуватись крізь пальці, темна і густа, як сама його гниль.

— Ти… ти… — захрипів він, очікуючи страху. Але замість цього, побачив спокій.

Сакура стояла прямо. Її руки трохи тремтіли, але в очах не було жалю. Лише втома. І рішення.

Я зробив крок вперед, не зводячи з неї погляду.

— Опусти. Ти вже перемогла. Він більше не небезпека.

— Ні. Ще ні, — вона подивилась на мене. Вперше. І я побачив у її очах усе. Біль. Відчай. Силу. І свободу.

— Але тепер ми разом, — сказав я. — І він ніколи не зможе забрати тебе.

Сакура зробила вдих. Опустила пістолет. Але не відпустила.

Я звернувся до Ліама:

— Це кінець. Ти втратив усе: свою репутацію, своїх людей, свій вплив. І свою “дружину”. У тебе залишився лише страх. І ми прийшли по нього.

Ліам мовчав. Мовчав, наче вже не вірив у власну силу.

— Заберіть його, — наказав я. — І тримайте якомога далі від усього, що дихає.

Двері зачинились за ним. І залишились лише ми з нею. Посеред тиші. Посеред зруйнованого, але вже нашого простору.

Я притягнув її до себе. Вона не плакала. Лише хрипко видихнула:

— Ти прийшов.

— Я завжди прийду, красуне. Навіть якщо буде пекло.

Сакура схлипнула, обіймаючи мене міцніше.

***

Його руки навколо мене. Міцні. Теплі. Рідні. 

Дрейк.

Я зарилася в його шию, втягнула повітря так глибоко, ніби могла вдихнути його самого, цей запах сили, безпеки й пороху. Моє тіло ще тремтіло від пострілу, ще билося у ритмі страху й адреналіну, але в його обіймах нарешті... нарешті мені дозволено було зламатися.

Видихнула.

Не плакала, не зараз.

Я зробила це. Не просто вижила. Я перемогла.

— Все, — прошепотіла я. Мої губи торкнулися його шкіри. — Я змогла…

Дрейк дивився на мене так, наче весь світ зупинився. У його погляді – гордість, любов і лють одночасно.

— Ти – вогонь, Сакуро, — прошепотів він. — Ти – буря. І тепер ти моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍