Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 21

Я стояв у гаражі, спостерігаючи, як мої люди злагоджено перевіряють зброю. Клацання затворів, короткі команди, блиск сталі – усе йшло за планом. Без паніки. Без зайвих слів. У кожного була своя роль, і кожен знав, заради чого ми йдемо.

— Виїжджаємо через три хвилини, — кинув я, підходячи до чорного джипа.

Х'ю наблизився до мене, запихаючи навушник глибше в вухо.

— Усе готово. Зовнішня охорона Ліама мінімізована. Його люди або панікують, або вже сумніваються, на кого працюють.

— А Сакура? — хрипло запитав я.

— В останній раз її бачили на терасі. Вікна заґратовані. Вона ще в небезпеці.

Я зціпив щелепи.

Ліам тепер не просто тінь того, ким був. Він – поранений звір. Загнаний. Злий. І від того вдесятеро небезпечніший. Для неї. Для Сакури.

Він не пробачить їй зради. І не пробачить мені того, що я став її шляхом до свободи.

— Ми заберемо її, — проговорив я низько, не кліпаючи. — Навіть якщо має впасти весь маєток. Навіть якщо доведеться покласти всіх, хто стане на заваді.

Мотор загарчав, машини рушили. Ми мчали крізь ніч, чорний караван, що віз із собою кінець епохи Ліама Кроуфорда.

Я їхав не просто за жінкою, яку бажав. Я їхав по свою.

І цього разу вона вийде звідти з моїм іменем у серці, а не його кайданами на руках.

***

Я сиділа у його кріслі, мов у троні переможця.

Шкіра торкалась холоду оббивки, але серце билося гаряче, обпечене люттю. Пальці стискали метал зброї: рідної, знайомої, такої ж твердої, як я тепер.

У кімнаті стояла тиша. Занадто глибока, щоб бути спокійною. Я чула кожен свій подих, кожен удар серця. Та знала, скоро вона вибухне. Вогнем. Кров’ю. Словами, які вже не сховаєш назад.

Скрип.

Кроки. Один. Другий. Повільні, розважливі, обережні.

Я не ворухнулась.

Дверна ручка хитнулась. Опустилась. Двері повільно відкрились.

І на порозі стояв він.

Ліам Кроуфорд. Мій кат. Мій тюремник. Мій чоловік.

Його очі, завжди холодні, тепер палахкотіли. Вони шукали відповідь: чи справді вона зважилась? І знаходили: так, зважилась.

— Красиво сидиш, — пролунав його голос. Низький. Різаний по краях лезом злості. — І що далі, Сакуро?

Я не відповіла. Пістолет лежав на моїх колінах, і я повільно підняла його. Спрямувала йому просто в серце.

— Ще один крок і ти ніколи більше не скажеш моє ім’я.

Ліам усміхнувся. Боляче. Бездушно.

— І ти насправді думаєш, що це кінець? Думаєш, я дозволю тобі ось так просто вийти? — він повільно рушив уперед. — Я зробив тебе. Подарував світ. І можу знищити.

— Ти не створював мене, Ліаме. Ти намагався зламати. Але я не лялька. Я жінка, яку ти недооцінив. І зараз – я твоє покарання.

Його очі стислись у щілини. Щелепа напружилась. Ще один крок.

Постріл.

Куля потрапила у дверну раму, за кілька сантиметрів від його голови.

Ліам зупинився.

— Наступного разу, точно в ціль, — сказала я, спокійно, чітко, мов вирок.

Чоловік на мить застиг. Потім  розірвав простір криком:

— Ти хвойда! Заради нього?! Через цього виродка ти намагаєшся мене знищити?

— Ні. Я знищую тебе не через нього. А через усе. Через сліди від твоїх рук на моєму тілі. Через ночі, коли я боялась дихати. Через те, що ти думав, ніби можеш мати мене силою. Ти давно перейшов межу. А я нарешті її стерла.

— Ти нічого не зможеш. Ти думаєш, він тебе врятує? Дрейк грається тобою, як і всі!

— Можливо, — знизала я плечима. — Але він дав мені те, чого ти не дав ніколи. Право вибору.

— Я відправлю вас обох до пекла, — прошипів Ліам.

— Ти вже там, — відповіла я тихо.

І в цей момент я почула звук. Далекий. Глухий. Машини.

Ліам теж почув. Озирнувся.

— Вони йдуть по тебе, — сказала я. — Ти вважав себе всемогутнім. А я – лише прикрасою на твоєму зап’ясті. Але ти не помітив, як ця прикраса стала ножем.

Чоловік кинувся до мене, але я знову навела пістолет.

— Спробуй і я тебе прикінчу, Ліаме. З посмішкою.

Його зупинила не я. Його зупинив страх. Перший справжній страх у його житті.

І я вперше в житті відчула, що таке  влада. Не над іншим. Над собою. Над своїм життям.

І я більше її не віддам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍