Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 20

Екран телевізора миготів яскравими заголовками.

«ПРИГОЛОМШЛИВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ: ЛІАМ КРОУФОРД – ТИРАН У КОСТЮМІ!»

«ФОТО ДОКАЗИ НАСИЛЬСТВА У РОДИНІ ВПЛИВОВОГО БІЗНЕСМЕНА»

 «ПРИМУСОВИЙ ШЛЮБ, БРЕХНЯ І ПАДІННЯ ІМПЕРІЇ КРОУФОРДА»

Журналісти перегукувались між собою, наче хижаки, що відчули запах крові.

Кадр за кадром, його фальшива казка розвалювалась просто в прямому ефірі.

Я мовчки дивився на Сакуру на екрані. Її обличчя, злегка розмите, захищене пікселями приватності, все одно било в груди.

Знімок її побоїв. Фотографія, яку ми передали анонімно, з обережністю, але саме вона стала вирішальним аргументом.

Тремтячий голос дикторки зачитував уривки з нашого досьє: історію про насильницький шлюб, про те, як Ліам тримав її без засобів зв’язку, про охорону, яка виконувала накази без запитань.

Коли показали архівне відео, де він виводить її з готелю,  болюче впившись у зап’ясток, я стиснув кулак. Світ побачив усе.

Я перевів погляд на другий монітор. Сайт біржі. Графік акцій корпорації Кроуфорда різко падав, мов літак у штопорі. Мінус 12%... 15%... 22%.

Посміхнувся.

Це було як симфонія. Шум, хаос і крах, що звучали в ідеальній гармонії.

— Назад дороги немає, — прошепотів я вголос.

Система, яку він будував роками, вже не витримає. Акціонери зрадять. Партнери відмовляться. Спонсори відхрестяться. Імперії не вмирають із кулями, вони гниють із середини. І я лиш пришвидшив процес.

Залишилась остання дія. Фінальний хід.

Я підвівся, підійшов до вікна, де ніч уже згущувалася над містом. Я бачив обличчя Сакури в уяві. Її очі, коли вона шепотіла моє ім’я. Її руки, які тремтіли на моїй шкірі.

Сакура була досі в його руках. Досі в клітці.

Але не надовго.

— Я заберу її, — сказав я тихо, впевнено. — І цього разу назавжди.

***

Я не могла більше сидіти на місці. У мені все пульсувало: тривога, гнів, відчай і щось інше, пекуче, небезпечне.

Кожен новий день з Ліамом віднімав у мене ще одну частинку душі. Він більше не грав роль люблячого чоловіка. Тепер у ньому не було маски. Лише чиста, оголена жорстокість. І тиша, така гнітюча, що можна було почути, як тріскає повітря.

Я пройшлася кімнатою. Пальці шарпали поділ сукні. Кожен рух був мов сигнал тривоги: досить. Я повинна діяти. Зараз або ніколи.

Дістала шпильки з волосся. Сіла на підлогу біля дверей спальні. Усі фільми, усі книги, усе, чого мене вчили в дитинстві, згадалися дивовижно чітко.

Я ніколи не була типовою донькою. Мене не вчили лише сидіти рівно й посміхатися. Я знала, як користуватися замками, знала, як тиснути на спусковий гачок.

З натиском на замок – клац.  Двері піддалися.

Я пройшла крізь напівтемний коридор і підійшла до дверей у кабінет. Тут важче. Цей замок був серйознішим. Але я не зупинялася. Піт стікав по спині. В долонях відчувалося поколювання: не страх, а передчуття.

Ще трохи. Ще.

Клац.

Двері ковзнули. Кабінет.

На мить я просто стояла на порозі, вдихаючи запах шкіри, дерева і чоловічого его. Ліам думав, що триматиме мене під замком. Що зробив мене своєю іграшкою. Але він забув, з ким зв’язався.

Сейф стояв у звичному місці, за панеллю книжкової полиці. Руки затремтіли, коли я торкнулася клавіатури. 0-6-1-2. Ліам таки не змінив код.

Клац.

Коли дверцята сейфа відчинилися, я мало не розсміялася від полегшення. Там лежав він. Чорний, холодний, мовчазний.

Пістолет.

Я простягла руку й обережно взяла його. Він не лякав мене. Зовсім. З дитинства я знала, як поводитися зі зброєю. Я влучала в яблучко ще тоді, коли інші дівчата вчилися плести коси.

Повільно вдихнула. Перевірила обойму. Все на місці.

Пальці міцно стиснули руків’я. У голові промайнуло обличчя Дрейка. Його погляд. Його голос, коли він шепотів мені, що я сильна. Так. Я сильна.

І я готова.

Готова натиснути спусковий гачок, якщо Ліам хоч раз ще доторкнеться до мене.  Це вже не гра. Це – війна.

І якщо хтось тут має вижити, це буду я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍