Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

я, протираючи очі, – але не настільки ж, щоб будити стару та хвору людину. Чи ви бажаєте, щоб я його шукав?

– Та його без вас уже два тижні шукають, знайти не можуть. Два тижні він Раду Безпеки не скликає, раптові перевірки боєздатності Збройних сил не проводить, з птахами не літає, в телевізорі не з’являється, а ви все спите.

Нарешті я прокинувся, здається, остаточно.

– Два тижні його немає в телевізорі? А що ж тоді вони показують?

– Показують його, але не так часто. І лише в консервах.

Я глянув на Зінулю так, що вона злякалась і почала мені квапливо пояснювати: консерви це не те, що я подумав. Це нічого спільного зі свинячою тушонкою чи бичками в томаті не має, це – записані на диск старі кадри, котрі телевізійники намагаються удавати за нові. Наприклад, не далі як учора видавали за свіже інтерв’ю старе, котре брали три роки тому, де він, ще сповна волохатий, запевняв, що Крим не наш і ніяких перспектив на нього ми не маємо.

Насилу я всю інформацію засвоїв, прожував, проковтнув і кажу:

– Ну, гаразд, я зрозумів, що Перодер зник. То й що? І які ще ознаки його відсутності?

– Тисняви немає, – повернувся до мене Паша. – З того часу, як він зник, можна їхати і так, і сяк, усі шляхи вільні.

– Так це ж добре, – зрадів я, і наражаюсь на заперечення.

– Кому добре, а кому й не дуже, – зітхає Паша. – У мене, якщо заторів немає, немає лівого заробітку. Без заторів будь-який приватник вас домчить вчасно хоч до Шереметьєва, хоч до Домодєдова.

Ось що значить підприємлива людина! Що для інших незручність, то для нього прибуток. Так я подумав і знову запав у сон.

Haus der dummen, або Будинок дурнів

Не пам’ятаю навіть, скільки часу: хвилин, годин, днів чи тижнів проспав я цього разу, але, як мені потім розповідали, майже увесь цей час Перодер був відсутнім, а журналісти, політологи та політтехнологи з «п’ятої колони» намагались зрозуміти, що б це значило, опозиція висловлювала усілякі спокусливі для неї сподівання, і 90 відсотків народу журилось, як же вони житимуть, якщо щось станеться. Прокинувшись на недовгий час, я теж трохи похвилювався, але, поміркувавши, вирішив, що бентежитись занадто не варто, все йде своєю чергою. Магазини працюють, потяги ходять, літаки літають, кури несуться та корови дояться.

Я заспокоївся та знову заснув і потрапив, уявіть собі, у Берлін. Йду вулицями, знайомі назви: Курфюрстендам, Фрідріхштрассе, Александерплац, і раптом бачу вивіску: Haus der Dummen. Я здивувався. Я думав, що їхній парламент зветься рейхстаг, а він, виявляється, зветься майже так само, як наша Дума. Тут я дещо напружився, перебрав подумки знайомі мені слова німецької мови, згадав, що у німецькій мові є слово «думколф», що значить «нерозумна голова», або «дурень», а «думме» – просто «дурень», і ніякого іншого значення не має. Слово «хауз» я знав ще з дитинства.

Склавши ці два слова докупи, я легко здогадався, що ця будівля зветься Будинок дурнів. Підбурюваний цікавістю, я піднявся високими сходами, пройшов через широкий вестибюль і опинився в просторій залі, округлій, як у цирку, з рядами в багато ярусів, що опускались на майданчик, освітлений прожекторами, котрі світили звідусіль і освітлювали невелику купку людей обох статей в хороших костюмах, але з псячими головами. Вони стояли, зібравшись у коло, та голосно гавкали одне на одного. Прислухавшись, я з подивом виявив, що досить непогано розумію собачу мову і що, як я зрозумів, вони валують не те щоб одне на одного, але ніби в напрямок одне одного, і усі, хто гавкає, погоджуються з усім, що гавкає кожен з них. З того, що вони вибріхували, я утямив, що певний час тому вони програли якусь війну, були поставлені на коліна та стояли довго, але стомились і поступово піднялися на повний зріст. Розігнувши коліна, вони відчули страшенну образу проти світу, котрий їх переміг та принизив. Вони це терпіли довго, але більше терпіти не мають наміру. Вони послали маленьких зелених чоловічків у Калінінградську область, мотивуючи це тим, що це споконвічна їхня територія, і без жодного пострілу негайно цю територію загарбали, бо калінінградці виявились до цього цілковито не підготовленими. В них там було чимало Іскандерів (не письменників, а ракет), але вони були створені для знищення значних цілей, а от проти маленьких чоловічків виявились безсилими. Маленькі ж чоловічки загарбали всю Калінінградську область з усіма Іскандерами, що там були, з усіма письменниками та людьми інших професій, провели референдум. 101 відсоток жителів, разом з тими, хто встиг набігти з інших областей через Литву та Польщу, одноголосно проголосували за негайне включення Калінінградської області до складу ФРН. А кому не вдалося перебігти, попервах сторопіли від такої зухвалості, а згодом почали лементувати на весь світ, що приєднання області – це насправді анексія та дуже грубе порушення чогось. Вони порівнювали фрау Канцлерін з Гітлером, домальовували їй гітлерівські вуса та згадували вторгнення німців у Судети та аншлюс Австрії. На що німецькі пропагандисти заявили, що взагалі ніяких росіян немає, що насправді росіяни – це загалом не народ, а штучно створена популяція. Насправді росіяни, українці, білоруси – це все німці, лише розмовляють іншою мовою.

Не скажу, що ці промови мене надто здивували. Щось схоже я чував і раніше. Не здивувався маячні хворої на гарячку, яка заявила, що ми в жодному разі не повинні віддавати наших німецьких сиріт на усиновлення росіянам, бо росіяни, це усім відомо, невігласи, не визнають одностатевих шлюбів, з дітлахами нашими трохи пограються, побавляться та пустять на запчастини, котрі нам й самим потрібні.

Далі йшла довга промова пані Зоммервайцен, з котрої я зрозумів лише, що мова йде про пані Канцлерін, яка завжди вірно говорить, делікатно зауважує, виважено міркує, чітко пояснює, рішуче діє і тому є найбільш поважним політиком в усьому світі й в усій історії людства.

За нею бере слово пан Рібхаммер, внук Ріббентропа та Молотова, який запевняє присутніх, що ми наш братній російсько-фашистський народ не дамо скривдити, і якщо треба його знищити, зробимо це для його ж користі. Суперечку продовжує Хаммертроп, внук Молотова та Ріббентропа, який раптом перетворився на Владика Коктейлева, поруч з яким, праворуч та ліворуч, вишикувались інші пихаті нащадки відомою підлістю прославлених батьків, а також з простолюдців Антон Желєзякін, Семіраміда Озімая, що, перебиваючи одне одного, разом забалакали російською. Владик сказав, що насправді ніякої Укропії ніколи